Гніздо лелече

На цій сторінці представлені твори з першої авторської збірки поезій та пісень «Вишнева таємниця» - 2005 р.

СПІВЕЦЬ КРАЮ КВІТУЮЧИХ ВИШЕНЬ
Передмова до збірки "Вишнева таємниця"

Михайло Шмаль,
керівник клубу юних шанувальників поезії "Горислово"
Броварського Будинку дитячої та юнацької творчості,
член літературно-мистецького об'єднання "Криниця"

"Природа є найглибшим джерелом великих ідей".
Л. М. Вишеславський

Навесні, коли настає пора цвітіння садів, старовинне село Семиполки, що лежить обабіч міжнародної автостради, перетворюється на біло-рожеве маєво.

Особливо пишно квітують вишні, урочисто
підносячись над садибами. Здається, що дорога стелеться поміж хмар, а автомобілі й люди в них мовби проходять обряд очищення перед небесною дорогою. У цьому мальовничому селі й народився Володимир Андрійович Москвич — учитель і поет. Його батьки, Уляна Дем’янівна (в дівоцтві — Строй) і Андрій Давидович, предки якого з давнього підмосковного роду в пошуках кращої долі ще в середині ХVIII ст. потрапили в Україну, де згодом стали Москвичами

(і — органічними українцями!), — споконвічні хлібороби, які заробляли на хліб тяжкою фізичною працею. У родині завжди в пошані були книга і народна пісня, тож і прагнули вони, аби син став освіченою людиною. І він виправдав їхні сподівання. Любов'ю до слова перейнявся ще учнем Броварської середньої школи № 1 від учителя української мови і літератури М. О. Демченка. Згодом Володимир вступив до Київського державного педінституту ім. М. Горького, де вплив на формування його національної свідомості справив професор Юрій Кобилецький. Опанувавши фах філолога, він понад сорок років віддав учительській праці. Палкий поціновувач поезії, В. А. Москвич прилучав до неї і своїх учнів — влаштовував поетичні вечори, запрошував відомих поетів. При першій же нагоді він, російський філолог, за покликом української душі перейшов на викладання рідної мови. Був добрим учителем, вів велику просвітницьку роботу. Та в умовах села життя людське цим не обмежується, адже щовесни земля потребує робочих рук. І вчитель В. А. Москвич не був винятком із правила, добросовісно і натхненно працював ще й коло землі — інакше не можна. Та якщо селян-трудівників за їхню працю щедро винагороджувала плодами матінка земля, то Володимиру Москвичу — людині з поетичним світобаченням — природа віддячила незрівнянно щедрішим урожаєм — вона пробудила в ньому жагу до поетичної творчості. Тому майже всі його твори перевиті своєрідними ремінісценціями з реалій рідної сіверської землі: цвітіння садів, буяння трав і квітів, золоті розливи сонця, усі відінки синього кольору неба. Так праця рук, любов до рідного слова і поетичне сприйняття світу породили поета.
Писати вірші Володимир Москвич почав ще в юному віці. Перший твір семиполківського школяра "Ковалі" було опубліковано в Броварській районній газеті "Стахановець" далекого 1947 року. А потім... Потім було ціле життя. Йому, як справжньому чоловікові, довелося звідати все: армію, навчання у вузі, виростити двох чудових синів. І — працювати, не покладаючи рук, — на посаді вчителя, директора школи, виконувати різноманітні громадські обов’язки — в Народному Русі, у "Просвіті", а ночами він поринав у слово. Особливу пристрасть Володимир Андрійович відчуває до пісні. Це й не дивно, адже пісня — найвищий прояв духу людського — не раз підтримувала і розраджувала його поетичну душу. Вірний син українського народу, палкий поборник незалежності України, Володимир Москвич відчуває моральну відповідальність за подальший розвиток рідної культури. Бо ж пісня — наш оберіг, неопалима купина древнього українського роду.
Здавалось би, за віки все вже переспівано і про все сказано в піснях. Та Володимир Москвич бачить життя особливим поетичним зором. Його пісні наснажені образами рідного сіверського краю, насичені деталями з народного мелосу, ліричні і співучі. Їм притаманна яскрава метафоричність, образність. Близько 30 пісень поета вже пішли в життя: "Семиполківська верба", "Моє село", "Червоні ягідки калини", "Сіроока", "Будьмо", "Вишнева таємниця", "Ветерани", "Крути"... Автори музики — Василь Волощук, Володимир Ілемський, Наталія Багмут, Володимир Скок, Юрій Рожков.
Як це часто буває, творчість В. Москвича, і пісенна зокрема, це начебто безперервний монолог про життя, про вічні людські радощі і болі: захоплення красою любої серцю землі, любов до Вітчизни, до матері, радість кохання і гіркота нездійсненних мрій — усе це, перевите барвами навколишнього світу, зачаровує й окрилює душу. Ось лише кілька красномовних уривків з пісень:

Мій отчий край, де верби і тополі
Пливуть в задумі вічній на вітрах,
Де змалку я шукав своєї долі,
Та, видно, розгубилась на шляхах.
"Моє село"

Білим цвітом покриває вишню
За вікном розбурханий розмай.
Мама в поле із росою вийшла,
Привітала синій небокрай
І мене з тривогою чекала,
Сповнена надії на добро.
Тільки вишня таємницю знала —
Заховала під своє крило.
"Вишнева таємниця"

Броварські козацькі стяги —
Слава поколінь.
Гей, козацької звитяги
Не здолає тлін.
"Броварська козацька сотня"

Як же народжується пісня? Це питання мимоволі ще і ще раз подумки ставлю собі, читаючи і перечитуючи рукопис книги Володимира Москвича "Вишнева таємниця". Його дар по-справжньому розкрився вже в поважному віці. Значна частина книги — пісні. Багато текстів чекають на свого композитора. І що більше я намагаюсь осягнути секрети його пісенної май-стерності, то більше вабить її таємниця. Бо пісні поета хочеться читати і перечитувати, а це вже ознака справжньої поезії.
Одна з творчих удач поета, високо поцінована корифеєм української поезії Л. Вишеславським, — пісня "Косарі". Вона має неповторний колорит:

Кошу траву і згадую,
Як в ночі навісні
З тобою поряд падав я
У трави запашні.
Лежим тепер у сіні ми —
Щасливі до межі,
І ти очима синіми
Торкаєшся душі.
Малюк росте у квіті літ,
Де світиться зоря,
Він дивиться на Божий світ
Очима косаря.

Як згадує автор, слова цієї пісні лягли йому на душу, коли він косив у лузі траву. Їх залишилося записати, опрацювавши певні нюанси. В основі багатьох його творів лежать реальні факти з особистого життя, деякі — художній вимисел, та об`єднує їх одна спільна риса — любов. Любов і ніжність до всього, чого торкається душа поета. Пісні й кращі вірші випромінюють особливу енергію — світлу, оптимістичну, життєствердну. "Його пісні — любові жар", — сказано про відомого українського естрадного співака, але повною мірою ці слова стосуються і поета-пісняра Володимира Москвича. Певен, що знайдуться ще небайдужі люди, які детальніше розглянуть творчі здобутки нашого візаві.
Можливо, деякі вірші можна було б і не давати в книгу, проте, з нашого погляду, творчий портрет автора в такому разі зазнав би певних деформацій. Адже душу поета урізати неможливо. Пісні Володимира Москвича — з істинно народною основою — можуть стати досконалішими від контакту з потенційними композиторами і читачами, що завжди матимуть можливість внести і свою лепту у їхню завершеність.
Багато мовлено про вищість власне поезії над жанром пісні. Інколи праця поета-пісняра в цих розмовах набуває відтінку вторинності — начебто дар "чистого" поета глибший і значущіший від пісенного. Та читач книги "Вишнева таємниця" легко переконається, що, на щастя, в руках митця перо творить пісню, яка співзвучна з найкращими зразками його високодуховної лірики. Віриться, що творчість Володимира Москвича, співця древнього сіверського краю — краю квітуючих вишень, стане ще однією пишною гілкою у кроні розлогого древа української пісенної і поетичної культури.

Авторський цикл "Україно, доле моя"

Доброго ранку, Україно!

Надії Федоренко-Музичук

У садах вишневих, мов калина,
У блискучих зіроньках роси
День стрічає ненька Україна
В ореолі дивної краси.

І душа співуча ще не вмерла,
А злітає сонячно увись,
Бо Ай-Петрі і свята Говерла
Крилами надії обнялись.

Приспів

Моя Україна,
Як сонце в зеніті,
Як мати єдина,
Найкраща у світі.
Моя Україна —
Зоря на світанку,
Земля солов`їна,
Доброго ранку!

Площа в помаранчевих загравах
Кольорами хвилі бурунить.
Гордий прапор рідної держави
У блакиті золотом горить.

Небеса пливуть над нами сині,
Стугонить в серцях козацька кров.
У чарівних зорях України
Котить хвилі голубий Дніпро.

23.02.2005 р.

Рідна мова

Продавав я картоплю в столиці —
Непоганий врожай, як для нас.
Городянка пита білолиця:
«А почом здєсь картошка сєчас?»

Боже правий, це ж Людка, сусідка, —
Разом пасли корів за селом.
Враз на серці зробилося бридко,
Ніби кинули в тебе багном.

Гірко чути подібну розмову,
Палить душу, мов спека траву:
Сплюндрували Шевченкову мову,
Відіслали на страту в Москву.

Бачу порух Тарасів братовський
До Микити, немов до Христа:
«Ти по-нашому, не по-московськи,
Напиши з України листа».

Провіщає душа українця
Із далеких небесних світів:
— Люди добрі, своєю моліться,
Ближче будете ви до богів.

Чую серцем зорю світанкову.
Української мови красу.
Тільки покручам знову і знову
Дай московську, немов ковбасу.

Рідна мова — чаруюче свято,
Рідна мова — це сонячна вісь,
Що навколо єднає багато
Тих, які у горінні звелись.

14.08.1998 р.

Україні

Пливуть літа, а я ніколи
Не бачив в зоряних садах
Цвітіння буйного такого,
Що мерехтить в моїх очах.

Квітують яблуні й калина —
Це тільки в нас, це тільки тут.
Сади у рідній Україні
Шаленим полум`ям цвітуть.

Нехай нам доля усміхнеться,
З колін устане весь наш рід.
Зоря Вкраїни, як ведеться, —
Ще загориться на весь світ.

Згорьовану, забиту нині
Цю землю, де хліба ростуть,
Плюндрують рідну Україну —
Це тільки в нас, це тільки тут.

Веду із зорями розмову,
Угадую щасливу путь,
Катують слово, рідну мову —
Це тільки в нас, це тільки тут.

Озвися, де ти, рідний сину?
Впади зерном в родючий грунт.
Грабують неньку Україну —
Це тільки в нас, це тільки тут.

Гуртуйсь, народе, воєдино,
Ми ж народилися всі тут.
Я вірю: в рідній Україні
Безсмертні вишні зацвітуть.

1.07.1997 р.

Мій рідний край

Мій рідний край, до щему і до болю
Люблю тебе в незайманій красі,
Як синім ранком верби і тополі
Виблискують у сонячній росі.

Твій лик святий сіяє променисто,
Колись ти ще здивуєш цілий світ,
Та поки сплять під зоряним намистом
Моя земля, моє село, мій рід.

В людських серцях твоє ім`я не стерти,
Воно граниться в пісні і борні.
За Україну я готовий вмерти —
Немає щастя більшого мені.

5.05.1998 р.

Усміхайтесь, люди

Надії Гамалій

Усміхайтесь, люди, друзям усміхайтесь,
В усмішці чарівній хай дзвенять пісні.
В сяєві любові день і ніч кохайтесь,
Хай вас не минають радощі земні.

Усміхайтесь, люди, сонцю усміхайтесь,
Нивам плодородним в золотих житах,
Серця запального усмішку віддайте,
Хай вона зігріє ще комусь життя.

Приспів

Іде усміхнена людина,
Летить на дужому крилі.
Любові усмішка єдина
Розквітла щастям на землі.
Зоря скотилася остання
За виднокіл без вороття.
Нема без усмішки кохання,
Нема без усмішки життя.

Усміхайтесь, люди, зорям усміхайтесь,
Квітам на світанку, як горить роса.
Матері, дружині, дітям — не вагайтесь! —
Усміхайтесь, ніби Божим небесам.

Усміхайтесь, люди, небу усміхайтесь
І садам вишневим у цвітіння час.
Усмішкою сонце ранком зустрічайте,
Поки в серці вашім промінь не погас.

4.11.1998 р.

Українським покручам

У городі рубають калину,
Топчуть ніжний калиновий цвіт —
То плюндрують мою Україну,
Злу недолю несуть в білий світ.

Верховодить старшина пихата,
Приховавши свої партквитки,
По-злодійськи у батьківській хаті
Хоче все лиш собі загребти.

Робить наших дітей жебраками,
І вони, як в дитинстві Тарас,
Попідтинню ідуть поміж нами,
Просять хліба шматок повсякчас.

Наче з воску жевріюча свічка,
Поруч бабця тремтить, мов лоза,
А по зморшці худенького личка
Сумно котиться тиха сльоза.

Їх карають недолею злою,
Ще й образливі кажуть слова.
В чому винні старенькі герої,
В чому винна дитина мала?

Нахилилась верба до калини,
Опустила гілля до землі.
Рідна мамо, моя Україно,
Бий на сполох, підводься з колін.

Боже мій, борони Україну,
Щоб не згинув калиновий цвіт,
Порятуй наш народ від загину,
Скинь ненависних покручів гніт.

1.12.2002 р.

Прокинься, нене Україно

Давно співав Боян преславний,
Що українка — мов зоря.
…Тоді піднесла Ярославна
Свій плач над хвилями Дніпра.

Пливуть епохи і століття —
Дівоча врода не згаса.
Жінкам дарують плодоліття
Боги, планети, небеса.

Дівчата, всі вродливі й гарні,
Ростуть, неначе з молока.
…Сьогодні милі Ярославни
Ідуть в Європі з молотка.

Їх продають, і продаються
За стегна голі, як товар.
Крізь окуляр непотріб людства
Собі вигадує навар.

Кого забавить ніжна врода,
Звабливі погляди очей?
Вони ніколи не народять
Для України квіт ночей.

Зникає сонце за горами,
І тягне холодом зорі.
Їх не діждуться вдома мами —
Заплачуть тужно матері.

Хитає вітер по долині
Дерева, долі і хрести.
Прокинься, нене Україно,
Свою надію захисти.

27.08.1998 р.

Заповіт матері

Мене завжди навчала мати,
Благословляючи у путь:
— Ти десь в Парижі чи у Штатах
Про Україну не забудь.

Блукав немало я світами,
Ступав на землю я чужу,
Та той наказ моєї мами
В душі надійно бережу.

Приспів

А на серці і сумно, й тривожно,
А під серцем гірка мaята.
Україну забути не можна,
Україна, як мати, свята.

Хіба забудеш сині роси,
Рожевий цвіт п`янких садів,
Як розплітав коханій коси
Серед квітуючих хлібів?

Уже спливло років багато,
Став невпізнанним білий світ,
Та бережу я в серці свято
Той материнський заповіт.

7.11.2001 р.

Хлібина

Галині Поляковій

“Життя прожить — не поле перейти”, —
Казали предки наші гордовито.
Дітей ростили, зводили хати
І ниву рясно засівали житом.
Бентежать душу віщії слова,
Сльозами й потом зрошене прислів`я:
Насущний хліб — усьому голова,
Все решта — суєта і безголів`я.

Приспів

Дивний дар природи — спечена хлібина —
З поля золотого, як любов, сія.
За столом зібралась славна Україна
Скуштувати хліба, як одна сім`я.
Славна Україна — “Наша Україна”,
“Наша Україна” — це увесь народ.

Тож розділим, браття, золоту хлібину —
По шматочку хліба кожному у рот.
Згадаймо: хліба й крихітки нема,
Як хмара, всіх накрило чорне горе,
Опухлі діти, мати без ума, —
Людей морили красні командори.
Та нині крок державної ходи
Тримає міцно “Наша Україна”.
На щастя роду хай цвітуть сади,
А на столі пахтить свята хлібина.

14.11.2003 р.

Верба і калина

Олексію Мільку

Гомоніли верба і калина
В шепотінні зелених гаїв:
— Ой, загине навік Україна,
Люди добрі, врятуймо її.

Зажурилась червона калина,
Хилить віти додолу верба…
Спалахнула зоря України,
І згасає, як свічка, журба.

Приспів

Червоніють кетяги калини,
І верба пишнотою рясна.
Рідні діти встали за Вкраїну —
Україна-мати лиш одна.

Віще слово Тарасове лине,
Калиново в серцях воскреса…
Розцвітають верба і калина —
України могуть і краса.

І калина, й верба — наша доля,
Наша дума і дух молодий.
Україна без пісні і волі —
Як калина й верба без води.

15.09.2004 р.

Україно, доле моя

Знову вітер повіяв недобрий,
Валить з ніг, аж боюсь — не дійду.
У червоне вбирається обрій —
Чи на щастя, а мо, на біду.

Україна — спустошене поле,
Оповите в туман, чорний дим,
Наче птаха, що зранена болем,
Сходить криком над степом рудим.

Та гряде в час урочий розплата
За страждання дітей, матерів.
Вороги, не маскуйтесь під брата,
Не брати ви — бридкі упирі.

Щойно недругів щезнуть злі орди
І відчує полегкість земля,
Засіяє лице твоє горде,
Україно, доле моя!

12.10.1998 р.

Позивні Тараса

Земля, як зоряна окраса,
Ще спить в досвітній таїні,
Та вже по радіо Тараса
Над світом линуть позивні.

Ефір ожив. “Реве та стогне…” —
Лунає врочистий мотив,
І блідий місяць, в небі повний,
В серцях надію засвітив.

Приспів

Тарасе, Тарасе, до битви
Твої закликають пісні.
Вони, ніби чиста молитва, —
Свободи й добра позивні.

У синь здіймаються високо
Людських сердець могутній вал
Та позивні, як “Дніпр широкий”,
Що в бурю грізну завивав.

Ще клекотить в душі неспокій,
Скрипить десь ясен раз у раз.
“Реве та стогне Дніпр широкий”, —
Про це нагадує Тарас.

6.04.2005 р.

Планета-мати

Планета-мати вже віками
Не має спокою й на мить.
Блакитна кулька разом з нами
В космічнім просторі летить.

Зорить планета на орбіті,
Пульсує серце в синій млі.
Не дай же, Боже, їй спинитись —
Загине суще на землі.

Приспів

А планета пливе по орбіті,
По космічному колу краси.
Порятуй світлі душі у світі,
Боже наш, Україну спаси.

Закони космосу залізні,
Ніщо в орбіті не схибне.
Навкруг лютують катаклізми —
Планета в космосі пливе.

Планета наша солов`їна,
Вона неначе маків цвіт.
Планета-мати Україна
Горить зорею на весь світ.

17.02.1998 р.

Мати Україна

Під синім небом України
Простує сонце у зеніт.
А прапор рідної країни
У небі гордо майорить.

Летять роки, немов хвилини,
Спадає лист на спориші.
Мені не жить без України,
Не жить без пісні у душі.

Приспів

Жагуча мрія — доля України,
Майбутній шлях без чорної журби.
Ти проросла із зерняти калини,
Ти виросла од кореня верби.

У долі, хто шукає броду,
Гріха на душу не бери:
Віддай позичене в народу,
Віддай праматері борги.

Впади на землю на коліна,
Проси у Бога, щоб простив.
Що ти зробив для України?
Що ти для Матері зробив?

5.03.1997 р.

Чому лелеки плакали…

Раїсі Щербаковій

Прилетіли птахи іздалека
В рідний край, де весна виграє.
Наші горді крилаті лелеки
Тут шукають гніздечко своє.

Прибули до квітучого раю.
Відшуміла снігами зима,
А в очах повно сліз і відчаю,
Що гніздечка-домівки нема.

Приспів

Чому лелеки плакали,
Так рясно сльози капали,
Похилені голівоньки —
Нема у них домівоньки.
Знялись за сині обрії,
Де люди серцем добрі є.

Хочуть долю свою відшукати.
Збудувати гніздо, як було.
І тоді молоді лелечата
Стануть дружно на сильне крило.

Кличе птахів дорога у вирій,
Щоб весною вернутися знов.
Хай людські наші душі зігріє
До пташини Господня любов.

23.07.2003 р.

Гірко

На Хрещатику намети —
Помаранча добрий знак, —
Мов птахи на крилах лету
Опустилися — “ТАК!”, “ТАК!”

Тут панує дух спартанський,
Що димком гірким просяк,
Ніби табір той циганський
Волі вольної — “ТАК!”, “ТАК!”

Юнь сповідує, як свято,
Цілувань солодкий смак.
Покохались молодята
У підкові щастя “ТАК!”

В скверах вже дерева голі,
Жовтий лист сніжком закляк.
Та єднаються тут долі —
Тож, щасти їм, буде “ТАК!”

Їм горить у небі зірка —
Помаранчевий маяк,
І з наметів “Гірко!”, “Гірко!”
До небес злітає — “ТАК!”

Молодих сердець розкрилля —
Це козачка і козак.
На Хрещатику весілля
Гучно грають — “ТАК!”, “ТАК!”, “ТАК!”

І Майдан вирує стало
У весільній — “ТАК!” — красі.
Так у Києві бувало
Лиш за княжої Русі.

…У серпневому світанні
Усміхається козак.
Немовля своє вітання
Шле в столицю: “А-у!”, “ТАК!”

16.12.2004 р.

Лелеки

В осінню даль гуртуються лелеки.
Змахнуть крильми — і зникнуть вдалині.
Вони летять журливо в край далекий,
Щоб знову повернутись навесні.

Летіть, лелеки, без жури-осмути,
Хай в леті вас ніщо не перейма…
Так хочу в вашім клекоті відчути:
Від України кращої нема!

10.08.2004 р.

Пелюсточки

Ветерану-фронтовику В. Г. Малію

У кипінні травневих садочків
Ветерани стрічають весну.
Вітер з вишень зрива пелюсточки
І заплутує їх в сивину.

Спалахнули зірками скрижалі
Героїчно, як доля сама.
Меркнуть вже ордени і медалі,
Наче їх покриває туман.

Приспів

А вітер знімає сорочки
Із маєва білих садів,
І чисті, як сніг, пелюсточки
Лягають на лоно полів.

О, вітре, у синім світанні
Скорися молитві святій.
Оці пелюсточки останні,
Як Бога, молю — пожалій.

Відгриміли фронти-заметілі —
Пелюсточками вкрилась земля.
Ветерани, батьки мої білі,
Вийдем разом на рідні поля

Та засієм зелену планету,
Може, щастя розквітне в житах…
…Пелюсточки в повільному леті
Опадають на зоряний шлях.

27.03.2005 р.

Солдатські трикутники

М. О. Менжезі

Трикутники не снилися Європі,
Трикутники — ці фронтові листи —
Писалися олівчиком в окопі,
Коли здригались небо і мости.
Летіли ластівками до оселі,
Торкаючись землі тонким крилом.
Несли солдатські думи невеселі
Й любові нерозтрачене тепло.

Приспів

Трикутники, трикутники…
Дороги фронтові…
Тривогою окутані
Листівки бойові.
Трикутники, трикутники —
Серця солдат живі,
Омріяні супутники
Дружини і вдови.

В степах ще задзвенять веселі тронки,
Трикутники садами зацвітуть…
Їх часто обганяли похоронки,
Диміла ще війни далека путь.
Трикутники, мов білі заметілі,
Людською кров’ю з горя облились.
І досі плачуть вдови посивілі —
Серця їх у трикутник запеклись.

20.05.2005 р.

“Нас багато…”

Володимиру Сизоненку

Від Чорного моря до сивих Карпат
Прилинув народ до столиці…
Плече до плеча за свободу стоять,
Братаються всі українці.

Могутньою хвилею воля пливе,
Горять помаранчем майдани.
Нас пращур далекий до правди зове —
Розбити неволі кайдани.

Приспів

Встала сила непоборна,
Подихом єдина.
Люд увесь до себе горне
“Наша Україна”.
Ці слова повік не згинуть:
Зараз нас багато,
Захистимо Україну, —
Нас не подолати!

Нам колір гарячий гартує серця —
Буремного часу прикмета.
Окрилена юність стоїть до кінця,
Хрещатик убравши в намети.

— За волю, за правди оранжевий знак! —
Потужно над Києвом лине.
Гримить над Майданом розкотисте “ТАК!”,
Як поклик живий України.

28.11.2004 р.

Юля

В оранжевий колір
Убралась країна …
З народом говорить
Дочка України.

Промова палає,
І слово іскриться —
Мов пісню співає
Якась чарівниця.

Приспів

Слова, ніби кулі,
Влучають у ціль.
Ми слухаєм Юлю,
І тихне наш біль.
Громаду єднає
У спеку чи дощ
Цариця майданів,
Володарка площ.

Неначе на прощу
З ім`ям твоїм, Юле,
Ми вийшли на площі
І страху позбулись.

Ти разом з народом
В пориві єдинім,
Як серце і розум —
Душа України.

14.12.2004 р.

Майдан

Олегу Запорожцю

У двадцять першому столітті
Народ прокинувсь, як вулкан.
Казково, зоряно, новітньо
Розцвів знаменами Майдан.

Приспів

Майдан, Майдан, святий Майдан
Гуде піснями гордо.
З колін піднявсь народ-титан
В могутньому акорді.
Майдан, Майдан, святий Майдан,
Що народився в муці.
Наш помаранчевий Майдан —
Це серце революції.

Прибій оранжевий високо
Людський хитає океан.
І вже здивовано Європа
Очима зирить на Майдан.

Народ благав святої долі.
І йшов крізь пекло катувань.
Століття нас вели до волі
І привели нас на Майдан.

25.01.2005 р.

Помаранчевий вітер

Подув помаранчевий вітер,
Планету від сну розбудив,
Розвіяв наш смуток по світу
І зорі в душі запалив.

На кулі блакитній мережить
Вогнем помаранчевий слід,
По світу гуляє безмежно,
У сяйві цвіте краєвид.

Приспів

А вітер, а вітер, а вітер —
Дзвінкий, помаранчевий — наш.
Його незбагненна палітра
Міняє планети пейзаж.

Гуде помаранчевий вітер,
Свободу несе на крилі.
Пейзаж прапорами розквітнув,
Мов сад, на праотчій землі.

Струмить помаранчем Мадонна,
Під нею — людський океан.
Її золотава корона,
Як сонце, вінчає Майдан.

6.03.2005 р.

На Базарі

В Семиполках на славнім Базарі
У медовому липні, мов дар,
Сам Мазепа, придбавши товару,
Нам залишив це слово — Базар.

Промайнули, як птиці, століття
У розвої квітучих садів.
А Базар, попри всі лихоліття,
Золотими грошима дзвенів.

Приспів

Гей, базар, базар, базар,
Вольниця козача.
Випив чарку за товар —
Клята жінка плаче.
Гей, базар, базар, базар,
Тут в лиху годину
Гурт козачий зберігав
Рідну Україну.

Чути сурми із вольного степу —
Вбережіть Україну, як світ.
Із Базару під прапор Мазепи
Козаки вирушали в похід.

В Семиполках на славнім Базарі
Помаранчем знамена цвітуть.
Семиполки сьогодні в ударі —
В революцію люди ідуть.

13.01.2005 р.

“Не все так погано”

“Не все так погано у нашому домі”, —
Нещадна іронія тисне.
Тут пісню співають в краю голубому,
Та сумом мелодія висне.

“Шевченкові хати”, а поряд палати
Звеличено пнуться у небо.
— Вже сонце закрили, — печалиться мати. —
Господь їх розсудить як-небудь.

Приспів

Чому земля, свята, багата,
Вже бур`янами поросла?
Чому так тяжко бідна мати
Гребе земельку, як гребла?
Це правлять бал в тяжкі години —
Біля корита крутії.
А доля неньки України
Під ноги кинута чиї?

“Не все так погано у нашому домі”, —
Шампанське бурунить під хмари.
Лунають пісні — все круті, незнайомі —
В циганському дзвоні гітари.

А дім наш, просторий, багатий, розкішний,
Дістався всесвітньому хаму.
Невже відцвітуть і похиляться вишні,
А стежку забудуть до храму?

30.01.2004 р.

Авторський цикл «…І теплого вітру…»

Золотий вершник

Володимиру Гузію —
автору “Золотої очеретини”

Мені з дитинства і понині
Запало в серце на віки:
Скакали верхи на лозині
Хоробрим військом хлопчаки.

Немов замовлено фортуні:
Плив синій ранок у росі,
Коли із Пилявки-красуні
Він смикав гарні карасі.

Пливуть літа, і на світанні,
Як гаснуть зорі в Божий час,
В село примчав він на тарпані —
Поважний хлопчик з-поміж нас.

Ніколи він не відав страху
В зловісних спалахах ночей.
Вони разом із Мономахом
Міняли стомлених коней.

Земля дрижить, до бою кличе.
Варяги тиснуть на Орей.
При зброї сівер войовнича,
А з нею князь наш — Соловей.

Він знов летить, як в урагані,
І, не жаліючи копит,
Примчав на вірному тарпані,
Щоб захистити батьків скит.

Бентежить душу вільне братство
І те, що є, і що було.
Невже загинуло козацтво,
Невже не виживе село?

Щоб у турботах Україна
Веселим кольором цвіла,
Нам “Золота очеретина”
З болота зіркою зійшла.

Гуляє горе в Україні,
Та в час могутній і крутий
На золотій очеретині
Прилинув вершник золотий.

25.05.1998 р.

Маргаритки

Анатолію Луценку

Маргаритками серце розквітне,
І роса спалахне на траві,
Як за лютим мелодія квітня
Задзвенить у душі: СЕ ЛЯ ВІ.

Приспів

Розцвітає зореквітка,
Спомини живі,
І співають маргаритки
Пісню: СЕ ЛЯ ВІ.

Ти паризькі пригадуєш квітки,
Мов сльозою омиті, живі.
У букетик лягли маргаритки,
Що співали тобі: СЕ ЛЯ ВІ.

Від печалі лікується серце,
Як цвітуть маргаритки нові.
І на рідний поріг у Саверці
Повертаєш щораз: СЕ ЛЯ ВІ.

30.01.2000 р.

На могилі поета

Пам`яті Анатолія Луценка,
поета, художника, друга —
на 40 днів відходу із життя земного

Бентежать хмари посивіле небо,
Куди душа возноситься свята.
Холоне серце… Господи, не треба…
Нехай воскресне з іменем Христа.

Пливе під зливу тяжко домовина,
Голосить осінь, крадеться зима.
Дощем і вітром плаче Україна —
Збагнути важко, що його нема.

Пішов у вічність. Хто ще нас пригорне?
Вже не побачим тихої ходи.
То слів його відтінки неповторні
Бринять у серці піснею завжди.

“Живучий пломінь” не вгамує болю,
“Із пекла в пекло” лихо нависа,
“Важкі жита”, “Кущиста рунь”, “Вседоля”,
“Сльоза і пам`ять”*… пам`ять і сльоза…

Волають недописані поеми,
Без пензля никнуть квіти із полів…
Лягають тихо білі хризантеми
На горбик калитянської землі.

Розправим крила для крутого лету,
Коли життя людини ніпочім.
Схилімось над могилою поета
І … помовчім…

*назви книжок Анатолія Луценка
Листопад 2002 р.

Володар музею

До першої річниці потойбічного
буття Анатолія Луценка

Яскраві барви світу мимоволі
Померкли від погаслої зорі.
Тремтить сльоза: “Мій брате рідний, Толю,
Чом розлучились рано на порі?”

Горить свіча володарю музею —
Житла у тебе іншого нема.
Влаштовуйся: тут тепло і наземно,
І не лякає вже близька зима.

В кімнаті світлій рідне все й знайоме,
Ще фарби пахнуть, що тебе звели.
Ляга на серце непомірна втома
І спомин, що ми друзями були.

Спалахує у пам`яті розмова
Про суть буття, що кожен пережив.
І закипає серце гнівом знову
На більшовицький каторжний режим.

На небосхил його гіркої долі
Від свастики лягла павуча тінь.
Розвіявсь дим Освенціма поволі,
Як марево для нових поколінь.

Воскресли строфи про огнисті роки,
Про страдний шлях, ідилії живі,
Про Сільвію, красуню карооку,
Що пісню ти співав їй “Се ля ві”.

Хоч все життя ганяли “з пекла в пекло”,
Не остудили серце для добра.
В промінні літ життя іще не смерклось,
Заграло все від пензля і пера.

07.10.2003 р.

Музей Луценка

Відбув поет в далекий світ,
За обрій — тихо, гордо.
На землю ліг останній слід
Осіннього акорду.

Пройшла нечувана орда
По серцю молодому…
Нуртує в повені вода,
Шукає втіху вдома.

Той молодечий дух і шал,
Забувши біль і втому,
Він у пейзажах воскрешав
І у слівці крутому.

Не говорім порожніх слів
Про дріб`язок турботи.
Він гартував сестер, братів
Для плідної роботи.

“Живиця отчої землі”,
Що скапує сльозою,
Нам воскрешає всі жалі
Із покликом до бою.

Ще лютий з білої руки
Погрожує снігами,
Та вже замріялись бруньки
Рожево пелюстками.

Бурхлива доля кобзаря —
Лиш глузування з неї.
Веде до зустрічі зоря
З поетом у музеї.

Музей Луценка — кращий друг,
Творіння рук гарячих,
Це Академія наук,
Горнило душ дитячих.

16.02.2004 р.

Серед літа

Анатолію Луценку,
незабутньому другові

Немов зоря, нам світить доля,
У ореолі буйних нив…
Чарівний пензель Анатоля
Кохану землю оживив.

Липневий ранок в синіх росах
Медовим духом завмира.
Душа поета стоголоса
Виводить пісню для добра.

На серце квітами живими
Лягає слово-дивосвіт.
А чим відповімо живі ми
На його віщий заповіт?

У цвіті лип снується бджілка,
Нектаром впившися сповна.
Це, певно, вкралася помилка,
Що серед нас його нема.

Злетяться друзі серед літа,
Зітерши сліз блаженну мить,
І пісня, сумом оповита,
Добром надії забринить.

14.06.2003 р.

Крила

Анатолію Мутилу

Дайте людині зоряні крила,
Щоби людина в небо злетіла.
Крила потрібні кожній людині,
Дайте людині крила орлині.

Дайте людині крила для злету,
Щоб подивитись згори на планету.
Щоби летіти вгору, до Бога,
Щоби прокласти в небо дорогу.

В леті орлинім — вічності сила,
А для польотів різні є крила.
Ангели мають крилоньки божі,
Носять дияволів крила ворожі.

Крила Господні в скруту-годину
Мають прикрити в горі дитину.
Смерть несуть світу крила ракети,
Щоби поцілить в серце планети.

Горда людина — духом багата,
Душу і думку має крилату.
Дух всемогутній повнить вітрила
І розгортає складені крила.

Люди безкрилі — люди безсилі,
Хто має крила — в того є сила.
Дайте людині крила орлині,
Крила орлині дайте людині.

7.01.2004 р.

Незламані крила

Миколі Лисенку

Ми зібрались в ошатній оселі,
Різні люди, але не чужі.
Нас частують Микола і Неля
У старому колись гаражі.

Тут засяяла тепла гостинна,
Переповнена щедро добром.
Своїх друзів господар гостинно
Пригощає домашнім вином.

Зануртує береза у тузі,
Як закапають сльози сріблом,
Та злетяться розкидані друзі
Під Миколине дуже крило.

Його лету ніхто не зурочить
В піднебесся — і там не межа,
Бо у Нелі закохані очі
Та крилата і світла душа.

А літа пропливають поволі,
Ніби хмари у чорному сні.
Тяжко сняться щоночі Миколі
Ті, зариті в пісках Биківні.

Вже весна в березневім полоні
Бачить щастя в рожевих садах,
Хоч у нього посріблені скроні,
Та душа ще така молода.

Для польоту незламані крила,
Що сягають орла висоти.
України надійна ти сила —
У безсмертя навіки лети.

1.03.2002 р.

Осінь

Вже скоро дмухати в долоні,
Береться кригою вода,
А осінь в золотій короні
Таємно теплі дні скрада.

Та як погода не закрутить,
Як не дошкулить буревій,
Мене в мороз зігріє лютий
Твій синій вогник із-під вій.

7.10.2001 р.

“Криниця”

Марії Овдієнко - керівнику «Криниці»

Зачаровує словом “Криниця”,
В ній поезія б’є джерелом.
Творчий струмінь зірками іскриться
Під Марії могутнім крилом.

Пам’ять літ у душі не згасає —
Воробей там, Шарапов, Петров.
Немирович до струн припадає,
І сміються Качковський і Сом.

Хай повік не міліє “Криниця” —
Наше чисте святе джерело.
Хай вона в наших душах іскриться
І в серцях розливає тепло.

В гронах слова поезія бродить —
І нуртує вино молоде.
Юних муз зачарована врода
У “Криниці” кохання знайде.

Криничани орлиного лету,
Подолаймо орбіту круту,
Зоресловом засіймо планету,
Возвеличмо блакить-висоту!

Березень 2005 р.

Борису Жорницькому

Хоч як мене доля
Кружляє у полі,
Я ще повернуся сюди.
Борис Жорницький, “Сузір`я”

Не тратьте снаги на істерику,
Тільки б шлях забуттям не заріс.
Недалеко — в якусь там Америку —
Всього-навсього їде Борис.

Залишає поля України,
Солов`їні сади на зорі...
Чи побачать коли свого сина
Незабутні його Броварі.

Огортає нас дружба крилата
У промінні блискучих ідей.
На прощання сумне, ніби брата,
Пригортаю тебе до грудей.

Нічка землю вкриває безсонна,
І хитається вітром свіча.
Привітай земляка Кацнельсона
Від Луценка і від Москвича.

А було, що блукали полями...
Серце болісно ятрить журба.
Пригадай чисте небо над нами,
Як прощалась з тобою верба.

Кожну стежку й квітучу долину
Друже мій, закарбуй назавжди.
Чує серце: в свою Україну
Не повернешся більше сюди.

10.09.2000 р.

Здрастуй, школо!

Учительці
Надії Юхимівні Зайцевій

Школо, здрастуй, здрастуй, школо!
Вересневий перший день!
Море усмішок навколо,
Безліч сонячних пісень.
Подаруй нам дужі крила,
Щоб летіти до зорі.
Де знання — там мудра сила,
А початок — букварі.

Приспів

Сонце ясне, рідна школа,
Золотий дитинства час!
Не забудемо ніколи
Нашу школу, перший клас.

У блакиті сяє осінь,
Соком повняться плоди.
Юнь пливе в ранкову просинь,
Де буяють знань сади.
Україно, мамо рідна,
Твої діти, як один, —
Всі готові вчитись гідно
І сягнути знань вершин.

10.08.2004 р.

…І теплого вітру

Випускникам школи

Вже виросли діти, де верби й тополі
У зорях малюють квітучу палітру.
Вам зичимо, друзі, щасливої долі:
— Щасливої долі і теплого вітру.

Останній дзвінок — і розгорнуті крила,
І юним летіти під сонцем, під вітром.
Нікого б недоля в житті не зломила:
— Щасливої долі і теплого вітру.

Світ Божий безмежний, летіть — поки сила,
І мали б натуру ви чесну, нехитру.
Хай вітер удачі вам дме у вітрила:
— Щасливої долі і теплого вітру.

Хай кожний зав`яже для пам`яті вузлик,
І мати хай сльози від радості витре.
У школу злітайтесь, як бджоли у вулик:
— Щасливої долі і теплого вітру.

Як буря завихрить — де та соломина?..
І де порятунок? І віра у віру?..
Згадайте: є школа і є Україна…
— Щасливої долі і теплого вітру.

16.08. 1998 р.

Пам’яті Ольги Борисівни*

Як умру — не плачте, сльози витріть,
Ще ж бо розгуляється зима.
Виріс на такім скаженім вітрі —
Мусить відступити смерть сама.

Про дитинство згадувать несила,
Як читав при тьмянім каганці.
Мудрості учителька навчила —
Вік тримати книгу у руці.

Скрізь я був, де можна тільки бути,
Побував у світа на краю,
Та мені ніколи не забути
Вчительку — порадницю мою.

* О. Б. Грамак — учителька В. Москвича.

30.11.1998 р.

Розкидані діти

Випускникам Семиполківської
школи 1971 року

Від юних літ шкільного гарту
В розвої дух ваш молодий.
Одна на двох у класі парта
Вас поєднала назавжди.

Життя розсипало по світу,
Як зорі, плем`я молоде.
Одна зоря хай вічно світить
І в рідну школу вас веде.

Приспів

Розкидані діти
По білому світу
На тисячі різних доріг.
Посходились діти
Із Божого світу
У школу, на рідний поріг.

Шкільні роки, мов цвіт, минулись,
Розквітли в серці навіки.
Колись під партою зімкнулись
Гарячим дотиком руки.

А далі — тільки в сні присниться —
Сім`я турботами гуде,
Й бабуся, давня випускниця,
До школи з внуками іде.

13.08.2001 р.

Розвилка

Сергію Булаху — на згадку
про Броварську школу № 1

Розвилка — як весняна гілка,
Прадавній символ Броварів.
Гуде-видзвонює Розвилка,
Веде на тисячу шляхів.

Тут у хоралах храмів Божих
Шевченків дух завжди витав
І православні перехожі
Молились в будні і свята.

Приспів

Розвилка в каштанових гілках
Квітує на всі Броварі.
Нема Броварів без Розвилки,
Як неба нема без зорі.

Квітує сквер — землі окраса,
Неначе рай о цій порі.
Розвилка кличе до Тараса,
Де б`ється серце Броварів.

Кипить садами вільне місто,
Доріг розкрилля молоде.
Розвилка — зірка промениста —
До щастя кожного веде.

6.06.2005 р.

Самотність

Що було, те давно пролетіло,
Вітер хмари шалено жене.
Ароматом смаглявого тіла
Ти колись полонила мене.

В срібних росах удвох на світанку
Зустрічали ми спів солов`їв.
На колінах сиділа до ранку,
З губ твоїх сік рожевий я пив.

Розпашіла, жадана, чортиця,
Загадкова, весела, стрімка.
Відчайдушна, немов блискавиця,
І бентежна, отруйна, п`янка.

Я хотів би, як щастя, пронести
Наші зоряні юні літа.
Не повернуться втрачені весни,
Обірвалась струна золота.

Так ведеться на білому світі —
Тільки щастя на світі нема…
Лине птах в голубому зеніті,
Я один, я один, ти сама.

13.101997 р.

На цвинтарі

На цвинтарі панує тиша,
Вселенська тиша — ледве лиш
Легітко гілками колише…
Куди, душа моя, летиш?

Сюди несуть останню втому —
Під кожний пагорбок святий,
Немовби сходяться додому,
Ховають долю за хрести.

Ступаю бережно в цім храмі,
В якому є ім`я Москвич…
Могилки рідні тата й мами
Я бережу навіки-віч…

Не поспішайте, громовиці,
Останню риску підвести…
Дай, Боже, з чистої криниці
Іще напитися води.

8.01.1998 р.

Слава Богу

Валентині Ковалівській

Ледь замріє світанок новий
Й синій обрій знімає облогу,
Відчуваю: я є, я живий:
— Слава Богу.

Пригадав невторований шлях
І круту у колючках дорогу,
Потягнувся із хрустом в плечах:
— Слава Богу.

Світ змінився, вже фарби не ті,
Можна вільно молитися Богу,
Линуть в небо слова золоті:
— Слава Богу.

Серце сповнене віри й добра
І закохане в пісню розлогу,
Що бринить понад плесом Дніпра:
— Слава Богу.

Розцвітає медова весна,
Будить в серці щемливу тривогу,
Ти до мене приходиш у снах:
— Слава Богу.

Кожна мить — це озорений світ,
Коли друзі летять на підмогу,
Крила щастя несуть у зеніт:
— Слава Богу.

Утамовую спрагу з криниць
І Марії складаю еклогу.
Нам побільше дзвінких молодиць,
Поетес, матерів:
— Слава Богу.

День прожив, усміхнувшись зорі,
Розділить скибку хліба святого
Я до друзів лечу в Броварі:
— Слава Богу.

20.12.2002 р.

Білі барви

Миколі Сингаївському

Вже за плечі вічність обійма.
Микола Сингаївський

Самотній парк у сивому тумані,
І там верба, мов таїна, стоїть.
Ясною вродою до себе манить,
Ти біля неї зупинись на мить…

Ох, ця верба — відлуння зорепаду.
Поете мій, — вже срібний — дорогий,
Літа пливуть до твого листопаду,
А ти не квапся, зачекай, постій.

Вже білі барви нам лягли на скроні,
Але ж у серці ніби сад цвіте.
Беру веселку у жорсткі долоні,
Тобі дарую сонце золоте.

А доля на твоїй пісенній нивці
Зійшла, мов щедре батьківське зерно.
Людей чарують диво-чорнобривці,
Що мати їх посіяла давно.

Палає під вікном жарінь-калина,
І на стежках не в`януть спориші,
Дзвенить співуча Мати-Україна,
Твої пісні — у кожного в душі.

Пісні твої — то спалахи зірниці,
Благословенним будь, осінній день.
Тамую спрагу у дзвінкій криниці
Твоїх, мій друже, зоряних пісень.

5.11.1996 р.

Триптих про доньок Софії

В сімейному храмі Софія
Веде нас до мудрих основ:
Де віра — там сяє надія,
З надією квітне любов.

Де зорі пульсують космічні,
Планети пливуть до обнов,
А з ними лишаються вічні
Надія, і Віра, й Любов.

Чарівні три доньки Богині
На лоні розкішних ланів
Красою у ніжнім тремтінні
Закоханих будять від снів.

Віра

Коли в душі зникає віра,
Нема снаги на світі жить.
Коли із серця зникла Віра,
Кого ж мені тоді любить?

Приспів

А Віра — як чистеє небо,
А Віра — дзвінка, мов блакить.
Нічого на світі не треба —
Тебе лиш єдину любить.

Мені красуня стрілась Віра,
І я відчув кохання знов,
І спалахнула раптом віра
В ясну надію і любов.
Коли наляже осінь сіра,
Згадаю молодості мить.
В моїй душі палає віра —
Тебе одну повік любить.

Надія

Промайнули літа молодії
У чеканні красуні Надії.
Поки вишенька ця підростала,
Голова моя білою стала.

Приспів

О, Надіє, Надіє, Надіє,
Що з моєю надією дієш?
Дай мені хоч останню надію
Полетіти в літа молодії.

Наливається соками вишня,
Рум`яніє, зробилася пишна.
До зорі, що далеко зоріє,
Доторкнутись немає надії.

Облетіли давно пелюсточки,
Де сини наші, де наші дочки?
Та молюсь на останню надію,
Щоб відчути, що я молодію.

Любов

А любов — коли вдвох на вершині
Небеса відчуваємо сині,
Що було, ми повторимо знов —
Це любов, це любов, це любов.

А любов — як рушник вишиваний
Простеляють під ноги коханим.
Що було, не повториться знов —
Це любов, це любов, це любов.

А любов — коли мила і ніжна
Постіль стеле на двох білосніжну.
Що було, хай повториться знов —
Це любов, це любов, це любов.

А любов — коли в ніч солов`їну
Вже закохані бавлять дитину.
Що було, хай повториться знов —
Це любов, це любов, це любов.

30.01.2001 р.

Груша

Петру Ташуті — з любов’ю і повагою

Теплий спомин окутує душу,
Мовби долю, що в вузол сплелась.
Ми на сповідь ідемо під грушу,
Що у небо блакитне звелась.

Прогриміли над нею століття,
Ніби сон зголоднілих людей.
Материнським своїм верховіттям
Пригортала усіх до грудей.

Приспів

А груша злітає у просинь,
Як віха, зорею в імлі.
Плодами, мов золотом, осінь
Частує людей на землі.

Дужі крила у дивному злеті
Подолали круту висоту.
Тепло згадують, як в тридцять третім
Годувала усю Калиту.

Промайнула доба лихоліття,
Груша гордо цвіте для добра
І на схилі свого довголіття
Привітала нащадка Петра.

24.10.2001 р.

Онукові

Сонце пронизує стійко
Світлом сади молоді.
Вперше онук мій Андрійко
Вимовив слово: “Ді-ді”.

Боже, як тьохнуло серце,
Мов спалахнула свіча.
Знаю: в цім імені б'ється
Голос живий Москвича.

Світ неосяжно широкий —
Боремо тяжко слова.
В перших невпевнених кроках —
Гілочка роду жива.

7.07. 2001 р.

Покотилось літо

Онуці Даші

Покотилось літо,
Ніби колобок.
Виглянув у Даші
Першенький зубок.

Раді мама й тато,
І малий Андрійко
Радий за сестричку —
У сім'ї їх двійко.

За порогом осінь,
Туркотять голубки.
Буде їх багато —
Засміються зубки.

І казково сяє
Усмішка чарівна,
Розцвіте красуня,
Сонцю богорівна.

Хай у неї буде
Щастя повна чаша.
Принца молодого
Зачарує Даша.

27.09.2002 р.

Син Ілемні

Володимиру Ілемському

Там ялини націлились темні
В синь небес, мов планети вінець,
Народився в далекій Ілемні
Красень-легінь, чудовий співець.
І пішов білий світ чаклувати,
У мелодіях серце поніс.
Осінила хрестом його мати,
Батько руку на щастя потис.

Приспів

Душа його щира, багата —
Від мудрого, доброго тата.
Людей чарувати піснями —
То, певне, дала йому мама.
Ялини, високі і темні,
Ростуть у далекій Ілемні.
Сина чекають на свято
Ялини, матуся і тато.

Підростають у сонці ялинки,
Чують пісню, як сон, чарівну.
Золоті його рідні кровинки,
Як і тато, торкають струну.
Під зорею від роду до роду
Пісні отчій немає кінця.
Відчуваємо в морі мелодій
Всю розбурхану душу митця.

23.10.2001 р.

Хор “Надія”

Світлані Харахонді

Вже літа змайнули молодії
У світанках синьої роси,
Та в піснях засяяла “Надія”,
Наче зірка дивної краси.

Відцвіли сади на видноколі,
Білий цвіт несе кудись вода,
Щира дяка незрадливій долі,
Що в піснях під небеса зліта!

Приспів

“Надія”, “Надія”, ”Надія”
Піснями людей зігріва,
А серце ізнов молодіє,
І зайві про старість слова.
“Надія”, “Надія”, “Надія” —
Наш радісний зоряний час,
І юна душа не старіє —
Ще вогник у ній не погас.

Падолистом літ у вічнім леті
Сонячну надію понесло,
І осіннім золотим сонетом
Надвечір`я плечі обняло.

Всі ми в пісні щирі і прекрасні,
І сміємось радо — від душі,
І кружля нас молодість у вальсі,
І не в`януть наші спориші.

19.09.2004 р.

Колорадські жуки

Коли ж ви подохнете, підлі, —
Скажіть, колорадські жуки?!
Микола Холодний

В годину літню жито родить,
Квітує райдужно трава.
Тоді в полон бере городи
Червоноколірна чума.

Немає ліпшої принади,
Як впасти щільно на зело.
Страшні жуки із Колорадо
Погублять рід — моє село.

Нагально суне тьма на листя,
Усі отрути замалі.
Це не калинове намисто
Горить на чистому стеблі.

…Біда панує в іншім світі,
Чому — і досі не збагну,
Я у парламенті примітив
Таку ж червону сарану.

Один поважний жук повчає,
Що головний Червоний жук,
Мовляв, і мову нашу знає,
Йому і віжки дать до рук.

Жуки вовтузять ролі звичні
Завжди в личині сатани,
І майже всі москвоязичні —
Поганих правнуків сини.

Вже одцвіла давно калина,
А ті жуки — така їх суть —
Зелену крону України,
Як тля, пожадливо гризуть.

16.06.1998 р.

Авторський цикл "Королівно моя"

Білі коні

Михайлові Шмалю

Білі коні несуться по степу,
Де віків розпадаєтьмя мла,
Мотря палко кохає Мазепу
За державні й сердечні діла.
Квітне Мотря, як біла лілея,
Поряд — біла його голова,
Він безтямно закоханий в неї,
Хоч гетьманська в руках булава.

Приспів

Козаченьки мчаться степом —
У похід зібрались знов,
Їх веде на бій Мазепа
За Вкраїну, за любов.

Білі коні летять безустану,
Віжки правлять тугіше струни,
За Вкраїну, за Мотрю кохану
Став Мазепа на стежку війни.
Можна випить медового трунку
І розвіється грізна пітьма,
Та коханню нема порятунку,
Як і щастя Вкраїні нема.

27.09.2005 р.

Лада

Богиня злагоди й добра
На зорянім світанні
На землю радість принесла —
Омріяне кохання.
Коли до неї заверну
У шепотінні саду,
До серця ніжно пригорну
Мою кохану Ладу.

Приспів

Ладо моя, Ладонько,
Люба моя Ладо,
У казках ти згадана,
Мого серця владо.
Ладо моя, Ладонько,
Вірна і кохана.
Мрія нерозгадана,
Мого серця рана.

Палає обрій у вогні,
Купається у росах,
Ой, як же хочеться мені
Твої розплести коси.
Дзвенить поезія жива
У сяйві зорепаду…
Веселці серце розкрива
Моя казкова Лада.

27.10.2003 р.

В передчутті

Ще спить земля в передчутті весни,
Запахли вишні в синій заметілі,
А ми, від щастя ніби навісні,
Цілуємось, засніжені і білі.

Приспів

В передчутті — тужлива пісня.
Чому весна прийшла так пізно,
Чому в таку ясну годину
Співаєм пісню лебедину?
Пливуть хвилини золоті
В щасливому передчутті,
Що розцвіте весна для нас
І зазвучить веселий вальс.

В саду вишневім бачились не раз,
В передчутті — мов стрілися ми знову,
І знову нам звучить останній вальс —
Кохання юного безгрішна мова.

Навіки наші стежки розійшлись,
В передчутті — вишневий цвіт на згадку.
Згадаймо, як кохалися колись,
Поставимо над «і» останню крапку.

Зима 1999 р.

Березовий сік

Навесні ніжно квітне земля
І дерева нуртують у брості.
Білокора красуня моя
Сяє сонячно у високості.

Клекотять таємниці земні,
Тихо капають срібні краплини.
Сік березовий — диво землі —
П`ю з тобою, чарівна дівчино.

Приспів

Березовий сік, березовий сік —
Берізка під небом високим.
Тебе, мов берізку, кохатиму вік,
Любовним наповнену соком.

Срібнодзвінний березовий сік —
Кришталеві, божественні сльози.
Покохав тебе, люба, навік,
На життєвій зустрівши дорозі.

І душа засіяла сповна —
Ти для мене — до щастя віконце,
Як берізка оця чарівна,
В золотому орнаменті сонця.

6.04.1998 р.

Дощі ідуть

Дощі ідуть не тоді, коли просять,
а тоді, коли косять.
Із народної мудрості

Дощі ідуть, коли не просять,
Вже обрій хмарами завис.
Дощі ідуть, як трави косять,
Лягають косо на покіс.

Я не збагну ніяк і досі,
Як ти негадано сама
Зненацька стала на порозі,
Вся в блискавицях і громах.

Приспів

Дощі ідуть, дощі ідуть,
Співають стоголосо.
Є у кохання вища суть —
Розплести милій коси.

Я пам`ятаю мить щасливу —
Любові нашої мотив,
Як ти ховалася у зливу
В моєму серці в ночі ті.

Та вже надходить тиха осінь,
І журавлі у даль пливуть…
Дощі ідуть, коли не просять, —
Нехай ідуть, нехай ідуть.

21.06.2005 р.

Мадонна

У садах поцілунки, обійми,
Вишні нам не віщують розлук.
Все, немов у казковому фільмі,
Промайнуло за сонячний пруг.

І настала розлука бездонна
В темних зорях на тисячу літ:
В інші руки далася мадонна —
Захитався в очах білий світ.

Приспів

О, мадонна, мадонна, мадонна,
Жалем серце моє стугонить.
А дівоча весільна корона
На тобі, ніби зірка, тремтить.
О, мадонна, мадонна, мадонна,
Пролягла поміж нами межа.
Лиш нагадує серце невтомне,
Що ти зовсім мені не чужа.

Ми йдемо в золотім листопаді,
Нас на крилах кохання несе.
Ми, як діти, цій зустрічі раді,
Наше щастя тепер над усе.

Я у снах зустрічаю мадонну
У вишневім серпанку із мрій.
Її сльози — перлини коштовні —
Розпливлись на сорочці моїй.

28.09.1997 р.

Королівно моя

Над шовками лугів Подніпров`я
Білим пухом хмаринка пливе.
Променить синій простір любов`ю —
Там моя королівна живе.

Приспів

Королівно моя синьоока,
Тільки оком в мій бік поведи,
Я втрачаю і розум, і спокій,
І мене, куди хочеш, веди.

Мене звабили плечі смагляві
У вишневім саду на Дніпрі.
Та у місячнім сяйві ласкавім,
Знаю, інший стояв до зорі.

Хвиля котиться берегом голим...
Що любив тебе вірно — прости.
Бо вишневі сади вже ніколи,
Нам ніколи не будуть цвісти.

13.03.2000 р.

Ой, не ріж косу

Оксані Волощук

З таємним поглядом очей
Зустрілася кохана.
Коса тече через плече
У любої Оксани.
Лягла коса, лягла краса
Тобі на груди ніжні,
Заграла кольором роса,
І посміхнулись вишні.

Приспів

Ой не ріж косу,
Не губи красу,
Ніжна і кохана,
Я люблю тебе,
Покохай мене,
Серденько Оксано.
Покохай мене,
Я люблю тебе,
Зіронько Оксано,
Як було раніш…
Ой, косу не ріж —
Буде в серці рана.

Взяли в полон твою красу,
Мов зірку променисту,
Тоді відрізала косу,
Розкидала намисто.
Медові тішаться уста,
Мов піснею зоряни.
Коса вже знову відроста
В чарівної Оксани.

10.12.2001 р.

Перед портретом дружини

Хто тебе таку красиву вигадав?
В сяйві зір милішої нема.
Я пливу до тебе білим лебедем,
Доки не підкралася зима.

А зима заплуталася в срібло
Літ солодких з першої весни.
Спалахнуло в серці щастя світло —
Народились красені-сини.

Берегине, Ладо моя, Ладонько!
Ти така, як тисячі жінок.
Та, мабуть, тебе, кохану, вигадав
Лиш для мене, лиш для мене Бог.

9.09.2001 р.

Розбуди мене

Ларисі Шапці

Я щораз тебе у снах малюю
І кохаю, любий, крадькома.
Сниться, що під вишнею цілую,
А прокинусь — вже тебе нема.

Завмираю у палких обіймах,
У медову падаю траву,
Бачу в снах тебе я, ніби в фільмах,
І не зустрічаю наяву.

Приспів

Розбуди мене, розбуди
І візьми на ласкаві руки,
Щоб вишневі цвіли сади
І не знала з тобою розлуки.
Розбуди мене, розбуди,
Доторкнись до свого кохання.
Куди хочеш, мене веди
У рожевих зірках світання.

Я тебе кохаю до нестями,
Лиш не завдавай мені жалю,
Бо клянусь святими небесами,
Що тебе безмежно я люблю.

Дивні сни за тінню голубою
Кожну ніч малюються мені.
Хочу знов, коханий, я з тобою
Стрітися, бодай хоч уві сні.

Доживем до понеділка

Гомонять давно й затято:
Понеділок — день тяжкий.
А мені цей день, як свято,
Я в цей день любов зустрів.

Понеділок — день хрещатий,
В білих вишнях перший день,
Тижня нового початок,
Повен щастя і пісень.

Приспів

Я чекаю понеділка
Так, як сонця жде весна.
Ти — моя вишнева гілка,
Ти любов моя ясна.

Понеділок — незвичайний:
Серед безлічі тривог
Він веселий і печальний,
І величний, наче Бог.

Нам покаже щастя стрілка
Неодмінно на любов.
Доживем до понеділка,
Щоб зустрітися ізнов.

Привіт-привіт

Душа цвіла, немов корали,
І сяяв в ній казковий світ,
Як ми, соромлячись, шептали
Замість “люблю” — “привіт-привіт”.
І досі серце завмирає,
Хоча спливло багато літ,
Коли при зустрічі згадаєм,
Мов пісню ту, “привіт-привіт”.

Приспів

“Привіт-привіт”, “привіт-привіт”, —
Спалахують вітання,
Стає милішим білий світ,
Наповнений коханням.
“Привіт-привіт”, “привіт-привіт”, —
Дзвенять слова чудові.
Летять вони в блакитний світ
У променях любові.

Слова, мов зорі, пульсували,
Летіли в сонячний зеніт,
І телефони невгавали
Від слів палких “привіт-привіт”.
Один “привіт” — гірке страждання,
Коли ще юності пора.
“Привіт-привіт” — сердець єднання,
“Привіт”… — і серце завмира.

30.12.2003 р.

Бабусине віконце

Світиться бабусине віконце,
У віконці — вранішня зоря.
А бабуся каже: “ В небі сонце,
Піднімайся, внученьку, пора”.

Я іду до сонця з літ малечих
І шукаю в небі блискавиць.
Я з віконця взяв зорю за плечі
У сліпучих спалахах зірниць.

Приспів

Стану на коліна, помолюся:
— Боже мій, яка красуня ти.
У житті ніколи я не гнувся,
Та за це, мій Господи, прости!

В імені твоєму повно сонця,
Ланом світла заливає слід.
Хай горять бабусині віконця
І мене ведуть у дивний світ.

Хай твоє ім`я повік святиться
На землі і в чистих небесах.
Ти — моя небесна чарівниця —
Снишся мені в зоряних ночах.

4.03.1998 р.

Середина літа

Під небом високим середина літа
Плодами сади нагина.
У кожної долі, що сонцем зігріта,
Середина літа одна.

У серці моєму любов солов`їна,
Як пісня, і досі луна.
Середина літа завжди шаленіє
Настоєм любові вина.

Приспів

Середина літа, середина літа —
Кохання пора чарівна.
Моя ти єдина, як плід, соковита,
Всередині серця одна.

Ти поряд зі мною, мов книга розкрита,
Палають вишневі уста,
А плечі смагляві м`яким оксамитом
Нестримно бентежать літа.

Готовий читати я кожної миті
Ту книгу від ранку до сну.
В середині літа у липовім цвіті
Лиш тебе кохаю одну.

6.07.2002 р.

Талія

Небо в зорях. З тобою на балі я
У шаленому танці кружляв,
Обнімав тебе міцно за талію
І на вухо щось ніжно шептав.

Моє серце закохане мліє —
Понесла нас одна течія.
Ти шепочеш: “Хай небо темніє —
Відтепер я навіки твоя”.

Приспів

Талія, талія, талія —
Щасливішого вальсу нема —
Під рукою гнучка твоя талія
Моє серце в полоні трима.
Талія, талія, талія...
Юна, горда, красуне моя,
Ти моя недосяжна Наталія,
Твоє личко любов`ю сія…

В твоїх юних очах блискавиці
Зорі сиплють веселим вогнем,
І палають коханням зіниці,
Ніжним станом ти вабиш мене.

Ми у вихорі вальсу, і далі я
Тебе в танці нестримно веду,
Відчуваю в руках твою талію,
Пригортаю тебе — молоду.

15.01.1997 р.

Дружині Тамілі

Ще спалахне в ясній обнові
Твій образ чистий і дзвінкий,
Свіча вселюдської любові
Тобі горітиме віки.

17.09.2001 р.

Запис у книзі

"…радость моя, боль моя, моя … сказка"
Запис у книзі Сулеймана Рустама
“Железные строки”

Випадково гортаючи книжку,
Я знайшов загадкові слова.
Серце вдячне красуні-дівчиську,
Пахне солодко ніжна трава.

Я згадав фіолетовий вечір:
Впало сонце за синій Трубіж,
Мою радість обняв я за плечі,
І злились ми в коханні тісніш.

Надихали п`янкі поцілунки
Солов`ї у садах звідусіль,
Найсолодшим для нас подарунком
Був медово-чаруючий біль.

По-жіночому лагідна ласка
В заметілі вишневій весни.
Ти — моя найпрекрасніша казка,
Що таємно приходиш у сни.

Як давно це було. Відчуваю:
Стан пульсує звабливо-стрункий,
А про зірку, що вічно кохаю,
Нагадали “Залізні рядки”.

25.08.1998 р.

Миттєвості

* * *
Вже у мене давно білі скроні,
Та у серці палає вогонь.
Я навічно в твоєму полоні —
Твого серця, очей і долонь.

* * *
У сіні ми, волосся пахне сіном,
І сіном пахнуть перса золоті.
Яка чарівна ти у світанковій сині,
В своїй непогрішимій наготі.

* * *
А я тебе ніяк не бережу.
Кохання — це таємна течія.
Збагну колись я цю межу,
Та пізно буде вже, любов моя.

* * *
А Україна, ніби свічка,
Палає тихо в темноту.
Та ми чекаємо за звичкою,
Як білі вишні зацвітуть.

* * *
Згадаєм, друже, із тобою,
Як ввечері, не вранці,
Ми під розкішною вербою
Пили по добрій чарці.
* * *
Мов совість наша, знов лелеки
Летять весною до села,
Долають відстані далекі
Широким помахом крила.

* * *
П`ємо дзвінкучу воду із криниці
Із другом — кращим із синів.
Засіяв він планету чорнобривцями,
Волошками у житі засинів.

* * *
Хоча й бентежать солов`їні трелі,
Нас розвели вже люди і роки.
А ми колись, безпечні і веселі,
Клялися у коханні на роки.

* * *
Зрозумій, чому гостем непроханим
Завітав я на милий поріг —
Бо я в тебе по вуха закоханий,
І нема мені інших доріг.

* * *
Сокиру гострять владоможні трутні:
Заплаче Україна, пропаде,
Коли на корені її могутні
З холодним блиском лезо упаде.

* * *

Весна запалює свічу

Весна запалює свічу
Кохання, ніжності і вроди.
Дивлюсь на тебе і мовчу —
На витвір дивної природи.

Не можна це забуть ніяк:
В очах синіє ніжна сила
І симпатичний переляк,
Чому ж ти раптом заніміла?

Свічечка любові

Ще наша свічечка горить,
Вона повік не згасне.
До нас прийшла жадана мить —
Кохання наше ясне.

Нам усміхається блакить
Небесного світання,
Де кожна зіронька горить,
Як свічечка кохання.

Приспів

Ми запалюєм свічі любові,
І спалахують жаром серця.
Для коханої завжди готові
Дарувати любов до кінця.

В рожевім сяєві садів
Чи в золотій обнові
Для мене будеш ти завжди,
Як свічечка любові.

І будеш радістю дзвеніть,
Як сонце в небі яснім…
Ще наша свічечка горить —
Ця мить така прекрасна.

6.04.2004 р.

Причал

Чорні брови — птахи легкокрилі —
В синє небо коханням знялись,
А коліна, як лебеді білі,
В різні боки в ту мить розійшлись.

Наче пісня, любов наша грішна
Плине ген без кінця і начал.
Молоком обливалася вишня,
Як я йшов на кохання причал.

Приспів

Причал, причал — любові шал
У трелях солов’їних.
В житті кохання є причал
У кожного мужчини.

Цвіт вишневий вже сплив за водою,
Де у зорях я милу стрічав.
Пам’ятаю її молодою,
Коли звала мене на причал.

Моє щастя, мов світ, неозоре,
Я і досі не вірю очам,
Як у небі гойдалися зорі,
І хитався кохання причал.

27.12.2005 р.

art