На цій сторінці представлені твори з авторської збірки поезій та пісень «Лелеки повертаються додому» - 2012 р.
ЖИТТЄВА І ТВОРЧА ОДІССЕЯ ВОЛОДИМИРА МОСКВИЧА
Передмова до збірки "Лелеки повертаються додому"
Марія Григорівна Овдієнко,
керівник літературно-мистецького об'єднання "КРИНИЦЯ",
громадська діячка, вчителька, просвітянка, поет, видавець
Володимир Андрійович Москвич народився 1931 р. в Семиполках Броварського району на Київщині. Походить із селянської родини, отож іще дитиною пізнав смак праці біля землі. По закінченні курсу неповної середньої школи в Семиполках повну шкільну освіту здобув у 1949 р. в Броварській середній школі №1. Того ж року вступив на факультет російської філології
Київського державного
педагогічного інституту імені Горького (тепер
Національний педаго-гічний університет імені Михайла Драгоманова), де редагував найкращу студентську сатиричну газету "Носорог", писав дотепні куплети. Одне з найяскравіших студентських вражень - навчання у відомого поета Леоніда Миколайовича Вишеславського (лекції з курсу
"Вступ до літературознавства"), спілкування й дружні
стосунки з яким залишили глибокий слід на все життя. Незглибимий слід у
душі залишив і викладач сучасної української літератури Юрій Іванович
Кобилецький, завдяки настановам якого українська література на все життя
стала духовним пріоритетом Москвича. У 1953 р. молодий дипломований учитель за направленням їде на роботу в місто Ківерці Волинської області. Звідти його забирають на трирічну військову службу.
Після армії Володимир Москвич назавжди повернувся в рідне село й почав завзято поратися на освітній ниві. Його молодої енергії вистачало і на громадську роботу, якій він віддав багато років життя. Лише на посади голови групи народного контролю та парторга радгоспу потрачено 16 років. Із його ініціативи побудовано сільський стадіон, середню школу, встановлено пам’ятник воїнам-односельцям, що поклали голови на фронтах Великої Вітчизняної війни. Викладав російську мову та літературу, у 1997-1986 рр. очолював педагогічний та учнівський колектив Семиполківської середньої школи. За першої ж нагоди перейшов на викладання української мови та літератури. Виховання в молоді українського патріотизму стало провідним мотивом педагогічної роботи Володимира Москвича.
Систематично організовував зустрічі учнів і педагогів зі столичними письменниками. У різні роки з учнями спілкувалися Юрій Мушкетик, Михайло Слабошпицький, Володимир П’янов, Михайло Наєнко, Микола Сом, Микола Холодний, Володимир Осипчук та інші. Частими гостями були й члени Броварської літературної студії "Криниця", яка з часом переросла в літературно-мистецьке об’єднання. Зокрема, на запрошення В.А.Москвича перед учнями виступали з поетичним словом Катерина Бальоха, Борис Жорницький, Марія Воробей, Марія Овдієнко, Наталія Чемериченко, Валентина Ковалівська, гуморист Володимир Якубовський, земляк-краєзнавець Володимир Гузій, художник Світлана Клочко та інші. Москвич і сам відвідує "Криницю" вже понад три десятиліття. Окрім колективних, Володимир Андрійович організовував і індивідуальні творчі зустрічі, та чи не найчастіше з Анатолієм Луценком, адже їх пов’язувала багаторічна творча і людська дружба. Саме А.Луценко запримітив у В.А.Москвичеві "українний дух", який став визначальним у його творчості.
Після армії Володимир Москвич назавжди повернувся в рідне село й почав завзято поратися на освітній ниві. Його молодої енергії вистачало і на громадську роботу, якій він віддав багато років життя. Лише на посади голови групи народного контролю та парторга радгоспу потрачено 16 років. Із його ініціативи побудовано сільський стадіон, середню школу, встановлено пам’ятник воїнам-односельцям, що поклали голови на фронтах Великої Вітчизняної війни. Викладав російську мову та літературу, у 1997-1986 рр. очолював педагогічний та учнівський колектив Семиполківської середньої школи. За першої ж нагоди перейшов на викладання української мови та літератури. Виховання в молоді українського патріотизму стало провідним мотивом педагогічної роботи Володимира Москвича.
Систематично організовував зустрічі учнів і педагогів зі столичними письменниками. У різні роки з учнями спілкувалися Юрій Мушкетик, Михайло Слабошпицький, Володимир П’янов, Михайло Наєнко, Микола Сом, Микола Холодний, Володимир Осипчук та інші. Частими гостями були й члени Броварської літературної студії "Криниця", яка з часом переросла в літературно-мистецьке об’єднання. Зокрема, на запрошення В.А.Москвича перед учнями виступали з поетичним словом Катерина Бальоха, Борис Жорницький, Марія Воробей, Марія Овдієнко, Наталія Чемериченко, Валентина Ковалівська, гуморист Володимир Якубовський, земляк-краєзнавець Володимир Гузій, художник Світлана Клочко та інші. Москвич і сам відвідує "Криницю" вже понад три десятиліття. Окрім колективних, Володимир Андрійович організовував і індивідуальні творчі зустрічі, та чи не найчастіше з Анатолієм Луценком, адже їх пов’язувала багаторічна творча і людська дружба. Саме А.Луценко запримітив у В.А.Москвичеві "українний дух", який став визначальним у його творчості.
У буремні 90-і роки ХХ ст., коли Україна завирувала, стала грудьми супроти радянського тоталітаризму, життєва і творча одіссея Москвича привела його до Народного Руху України, сільську організацію якого він очолив у 1990 р.
У 2006 р. вийшла друком його перша поетична збірка "Вишнева таємниця". Це додало зрілому авторові впевненості в своїх силах, принесло визнання. До Володимира Андрійовича, окрім поетичної, стала навідуватись і пісенна муза.
У 2006 р. вийшла друком його перша поетична збірка "Вишнева таємниця". Це додало зрілому авторові впевненості в своїх силах, принесло визнання. До Володимира Андрійовича, окрім поетичної, стала навідуватись і пісенна муза.
Він написав кілька десятків пісенних текстів, понад
тридцять із яких поклали на музику Володимир Ілемський, Віталій Кирейко,
Василь Волощук, Юрій Рожков, Віталій Свирид, Наталія Багмут, Володимир
Скок, Олег Наконечний. 15 пісень записано на диск під назвою "Червоні
ягідки калини" з присвятою дружині. Його вірним і незрадливим тилом
на все життя стала скромна сільська седсестра Таміла Андріївна -
дружина, друг, мати синів Сергія та Едуарда, турботлива бабуся онуків
Андрійка, Даринки, Віки, неперевершена кулінарка, щира людина, помічник і
порадниця.
На суд читача віддається друга книжка Володимира Москвича "Лелеки повертаються додому". Щасливого їм плавання в книжковому морі й доброзичливих читачів.
На суд читача віддається друга книжка Володимира Москвича "Лелеки повертаються додому". Щасливого їм плавання в книжковому морі й доброзичливих читачів.
Авторський цикл "Дорога до Храму"
Українська зоря
У розквіті серпневої години,Як соком наливаються плоди,
Зійшла зорею вільна Україна,
І знову рясно зацвіли сади.
Пшеничний колос в синьому просторі
Засяяв короваєм на столі.
П’ємо бокал за українські зорі
На славу української землі.
Приспів
А зорі, а зорі, а зоріЗгадаєм Січ і хлопців вуса хвацькі,
Нас кличуть з минулих століть
Любити у щасті і горі –
Свою Україну любить.
У світі святе і єдине,
Як неба шовкова блакить:
Любити свою Україну,
Як матінку рідну, любить.
Козацькі чайки й шабель передзвін,
Коли світ Божий і життя козацьке
За отчу землю ставили на кін.
Ми пливемо на зорі без упину,
Не звідавши новітніх берегів.
Нам берегти квітучу Україну
І сяйво наших зоряних садів.
20.08.2010
Колоситься нива
Колоситься нива під небом блакитним,До ніг припадають поля у росі.
Земля українська садами розквітне
І явить нащадкам себе у красі.
Щоб нива родила, візьмемо у руки
І плуг поведемо по рідній землі.
Нема урожаю без поту і муки,
Без праці не водиться хліб на столі.
Засіємо поле дзвінкими житами,
Щоб люди повіки не знали біди…
А врунисті сходи дарують життя нам…
Здоров’я і сили… з роси і води.
26.10.2010
Дорога до Храму
Отцю ПетруДо Бога у нас відчинилася брама –
Це свято у серці завжди бережи.
Господня дорога до світлого Храму
Веде, хто тримається Бога в душі.
Воздвигнута церква, „і нині і прісно”
Лунають хорали в будівлі ясній.
Людина людину підтримує тісно
В Любові, Надії і Вірі святій.
Приспів
Величний Храм у Господа на святіХай Царство Небесне у душах панує,
Возноситься Хрестом в небесну синь.
Благословен у сяйві благодаті
Отець, і Син, і Дух Святий. Амінь.
Дорогу до Храму пройдем до кінця.
Згадаємо Господа Бога не всує,
Розквітне ім’я його в наших серцях.
У Храмі Господньому усміх дитини,
Там ангел-хранитель його стереже.
За віру в майбутнє стоїть Україна,
Хай Бог всемогутній її береже.
10.02.2008
В раю земному
В раю земному свято й нерухомоСіяла церква золотим Хрестом,
У синь небесну гордо і вагомо
Возносилася Божиїм перстом.
Насунули чужинці-супостати,
Хто край наш обездолив, обікрав.
Вогнем забили їхні автомати –
І Божий Храм, як свічка, запалав.
Приспів
Єдиний Боже, просимо уклінно:Людські життя – найбільшії святині –
Хай буде мир, і щастя, і добро.
Помолимось за неньку Україну,
За все, що Богом щедро нам дано,
Помолимось за Віру поколінь,
Надію і Любов земну. Амінь.
Забрала Богом проклята війна.
Церкви палали в рідній Україні,
І люд мирський покрила сивина.
Лягли у землю земляки-миряни,
Їх вічний сон, мій Боже, бережи.
Земля свята – немов суцільна рана...
Спокою всім і кожного душі.
18.08.1997
Реквієм
На землю упала нечувана тиша,Усе навкруги обійняв переляк.
Впокоєні люди, ніхто вже не дише,
Не чути в селі гавкотіння собак.
Наш край огорнуло небачене горе,
Бо мором голодним людей узяли.
Мерців безневинних небачені гори
Возами до ями везли і везли.
Приспів
Україна вчорніла від смертіА хліба у хаті немає ні крихти,
У жахливі голодні роки –
Закарбовано в пам’яті серця
33-й на вічні віки.
Вже мати затихла і батько без сил...
«Матусю ріднесенька, я хочу... їсти…».
Квиління дитяти враз голод згасив.
Зловісну зорю в лиховісну годину
На крилах печалі несуть журавлі...
Конає у голоді вся Україна,
І горе туманом ляга по землі.
10.10.2009
Батурин
Співакові Миколі СікоріЛунає дзвін знедоленого краю –
У рідний дім посунула біда:
Шматує Україну вовча зграя –
Московського антихриста орда.
Прогнулось небо до землі похмуре,
Горять у пеклі душі золоті,
Ординцями розтерзаний Батурин
Конає весь на чорному хресті.
Приспів
Батурин, Батурин, Батурин –Злетіла в небо біла Лебедиця –
Вкраїни журба вікова.
Цю рану ніхто не затулить,
Не знайде утіхи слова.
Мазепина окрилена любов,
Щоб захистити гетьманську столицю,
Із попелу зродити місто знов.
Палають зорі гніву і кохання,
Щоб Україна вільною була.
У Лебедиці – це любов остання,
Вона крильми Батурин обняла.
13.10.2006
Конотоп
Композитору Віталію КирейкуКигиче чайка в небі чистім,
Віщує в Соснівці потоп.
Зорею сяє горде місто –
Непереможний Конотоп.
Обсіла нас, немов москіти,
Ота страшна московська рать:
Пруть в Україну московити –
На нашу землю панувать.
Приспів
Конотоп, Конотоп, Конотоп –Московські ратники достоту
Славне місто козацької битви,
Гордість наша – страшенний потоп,
Який перелився в молитву.
Відчули враз гетьманський гнів –
І квіт московської кінноти
Тонув під тиском козаків.
Пиха московська добре збита
На вічний сором москаля ...
Із Конотопа московити
Давали драла до Кремля.
21.07.2008
Стукає в груди
Стукає в груди,Стукає в груди
Пам’ять про тих, що лягли
В серпні гарячім, в холодному грудні
Навічно у лоно землі.
Стукає в груди,
Стукає в груди
Пам’ять священна про тих,
Хто заступив Батьківщину, та, люди!..
Себе захистити не зміг.
Стукає в груди,
Стукає в груди
Пам’ять про тих, хто поліг.
Не повернулись у свято і в будень
Хлопці на рідний поріг.
Стукає в груди,
Стукає в груди
Пам’ять нещадна про те,
Як юнаком не ціловані груди
Не годуватимуть рідних дітей.
Стукає в груди,
Стукає в груди
Пам’ять про тих, хто не встав...
Ім’я солдата – безсмертя споруду
Піднімемо на п’єдестал.
Стукає в груди,
Стукає в груди...
Слухайте, люди!
Слухайте, люди!
30.04.2006
Ломикамінь
Прилетіла, мов ластівка, жінка,Щоб рожево завиднився день.
Прилетіла в наш край Українка,
Юна Леся «На крилах пісень».
Її слава повік не зів’яне,
Буде гордо цвісти на землі.
На камінні цвіте ЛОМИКАМІНЬ
І торує дорогу в імлі.
Приспів
Встає зорею юний дар,Заблукала в полях і озерах
Нуртує віщий пламінь…
Є в нас Кобзар, є Каменяр,
Заквітнув ЛОМИКАМІНЬ.
Ніжна Мавка, наївна душа,
Щоб сказати нам: «Contra spem spero!»
І у лісі зустріть Лукаша.
Українка – зоря незгасима –
В кожнім серці цвіте і цвіла.
ЛОМИКАМІНЬ, як світ, Одержима, –
Щоб надія на щастя була.
29.01.2010
Франко
Вітром волі війнуло ранковимІз безмежних ВЕРШИН І НИЗИН.
Диха полум’ям муза Франкова
В українському Храмі Святинь.
У печалі ЗІВ’ЯЛОГО ЛИСТЯ
Ніжне серце окутала мла,
Бо в душі не знаходилось місця
Для людського кохання й тепла.
Приспів
Іван Франко, Іван ФранкоБіль у душах ятриться глибокий
В тяжкій борні не гнеться.
Лупають ту скалу давно,
І «Борислав сміється».
Іван Франко – як Божий суд
Над вічною ганьбою.
Дзвенить його ковальський дух,
«Що тіло рве до бою».
На розпутті нечуваних чвар.
Україну із ликом Пророка,
Як Мойсей, піднесе Каменяр.
Квітне слава Великого Сина,
І палають відважні серця.
Не забуде повік Україна
Революціонера, борця.
28.06.2006
Я не можу
Я не можу бувати в столиці,Бо від сорому душу пече:
В переході дитя блідолице
Похилилось на мами плече.
Простягає худе рученятко
Незахищена Божа душа.
Не працюють ні мама, ні татко,
І нема в гаманці ні гроша.
Десь у зорях заплутались далі,
До яких нас невпинно вели.
Дайте хліба – і зникнуть печалі.
До жебрацтва людей довели.
Та невже вам, міністри хороші,
Біль дитячий ніяк не пече?
Поміняли сумління на гроші.
Кара Божа від вас не втече.
І конає голодна дитина,
Аж притихли в гаях солов’ї.
Гине сад, гине вся Україна,
Люди добрі, рятуймо її!
16.07.2000
З води і роси
Під зоряним небом з води і росиВ червоних розводах калини,
Як диво із див України-Руси,
Розквітла моя Україна.
Приспів
З води і роси, з води і росиМогутня держава – це Київська Русь,
Співає весна солов’їна,
Як сад яблуневий, у світі краси
Квітує моя Україна.
Коріння вербове країни.
На стражі держави стояти клянусь
Під прапором вік України.
Хвилюються ниви, зоріють поля
У шумі квітучого жита.
Де щедрий врожай відчуває земля,
Нам треба співати і жити.
22.10.2010
На меридіанах
Коли за синім океаномПро Україну ноту брав,
Там, на чужих меридіанах,
Я Україну прославляв.
Та повернувся знов до хати
В орлинім леті на зорі.
Мене стрічають батько й мати,
Несуть калиновий пиріг.
Приспів
Україна – це зболена ранаДе квітне сад, зникає втома,
Моєї душі на полях і морях,
На всіх континентах і меридіанах
Вона – найясніша у небі зоря.
Бо поряд ти зі мною є...
Яке це щастя бути вдома
І відчувать тепло твоє.
Шовкові верби і калина –
Усе, що садом розцвіло,
Моя ти доле, Україно,
Квітучий край, моє крило.
27.06.2010
Пам’яті сестри Паші
Запис 04.03.2009 р.Сьогодні поховали Пашу.
За хмару сховалося сонечко наше,
І обрій похмурився в ясну годину:
Навіки пішла від нас матінка Паша –
У землю лягла найсвятіша людина.
05.03.2009
Новорічний вальс
У зірках новорічна ялинка,Як принцеса казкова, сія.
В білім танці моя українка
Закрутила мене: «Я твоя».
Ми щасливо кружляєм у вальсі,
Танець юності вільно тече.
Жар любові між нами не гасне,
І лягає рука на плече.
Приспів
А вальс, а вальс, а вальс, а вальс –На ялинці срібляться прикраси.
Святковий, новорічний –
Звучить так солодко для нас,
Закоханих, ліричних.
А вальс, а вальс, чарівний вальс
У сніжній заметілі,
Як віхола, кружляє нас –
Щасливі ми і білі.
Рік минулий пішов за поріг…
Ми в кружлянні веселого вальсу
Запливаємо вдвох в Новий рік.
В заметілі кружляємо звично,
Та я щастя такого не знав:
Покохав тебе в ніч новорічну,
Як нікого іще не кохав.
01.01.2011
Полудень віку
Миколі та Анатолію Василенкам –братам-близнюкам у полудень віку
Птахи відлітають далеко, у вирій:
Махнули прощально крильми журавлі.
Орли сизокрилії, сповнені віри,
Навік зостаються на рідній землі.
У шати блискучі убралась діброва.
Орлята злітають в годину святу,
Бо крила для лету дала їм Покрова,
Щоб полудень віку зустріть на льоту.
Приспів
Вже полудень віку,Орли пролітають і вище, і далі,
вже полудень віку...
Літа промайнули, мов сонячна мить,
Як зорі у небі, яким нема ліку...
Людина у світі ділами дзвенить.
Щоб зірку кохання для щастя знайти:
Хай сяє Оленка, хай квітне Наталя –
Та з тисячі інших була б тільки ТИ.
А полудень віку під вічністю неба,
Коли відчувається подих весни,
В ім’я України подвоїти треба...
Її зберігають козацькі сини.
14.10.2008 р.
На коня
Сядьмо, браття, на коняДоганяти щастя.
Хай нас вітер не спиня…
Будемо триматься.
Не держи – це добре знай –
Коней на припоні,
Не стриножуй. Волю дай,
Бо не винні коні.
Не утримати гуртом
Вітрогона–диво.
Кінь ударив копитом,
Розпустивши гриву.
І коня вже не спинить
На шаленім старті.
Будьмо міцно на коні,
Бо ми щастя варті.
Як відпустиш вудила,
То остерігайся,
Щоб не викинув з сідла,
За гриву тримайся.
Наливаймо штоф вина –
В світі так ведеться:
Коли вип’єш на коня,
Щастя усміхнеться.
На коня, на коня!
Можна випити до дна…
На коня, на коня!
Треба випити до дна….
30.12.2001
Надвечір’я
Вабить серце народне повір’я:Чисті душі потраплять у рай.
Підкрадається вже надвечір’я –
Сонце котиться за небокрай.
Погасають сади білопінні
В загадкових жіночих очах.
У серпанку пейзажі осінні
Залишають безмежну печаль.
Приспів
Надвечір’я – осіння пора,Довгу ниву долать довелося:
Жовте листя летить до порога.
Надійшла вже, мабуть, нам пора
Вирушати в далеку дорогу.
Хвилювались високі жита,
Та змарніло красиве волосся –
Нагадало про срібні літа.
Світлі душі наповнює віра –
Від краси не відвести очей...
Тільки нас золоте надвечір’я
Обережно торка за плече.
14.10.2008
Гурамів діагноз
Грузинський письменник Гурам Петріашвілі сказав: «Хто живе в Україні, їсть український хліб, а спілкується мовою сусідньої держави, – мерзотник».У краї квітучім невигойна рана –
Зневажили мову зальотники.
І вслід їм, як постріл, діагноз Гурама:
«Не люди вони, а мерзотники».
Це зграя всіляких царьових, морозів
І тих, що підбиті ще вітром.
Мову, мов квітку, вони заморозять,
Маскуючи витівки хитрі.
А мова народу під сонячним світлом
Медовими травами пахне...
Прагнуть манкурти: московська хай квітне,
А рідна – поволі зачахне.
Де гори закуті в сніги і крижини,
Серця там одвічно гарячі.
Сини гір Кавказу – відважні грузини –
Вітають наш край ПОМАРАНЧУ.
У краї квітучому виникла драма –
Зневажили мову зальотники.
І вслід їм, як постріл, діагноз Гурама:
«Не люди вони, а мерзотники».
12.03.2006
Запалим пам’яті свічу
Збагнути тяжко вільному народу,Як люди падали від голоду тоді…
Мабуть, була це плата за свободу –
Лежать в землі старі і молоді.
Пішли за обрій… Їм і досі сниться:
Тримає мати горщик у руці,
Гойдає золото в полях пшениця,
А на столі духмяні буханці.
У святості людей благословенних
Схиляю голову й мовчу…
На цвинтарі невинно убієнних
Запалим пам’яті свічу.
Опухлі люди… Згадувать несила –
Пливе свічею пам’ять по воді:
Дитя в матусі їстоньки просило –
Повзло воно до мертвої груді.
Це все було, було… А пам’ять кличе...
Тоді в садах об’їли всі бруньки…
Запалимо в душі безсмертя свічі
І пом’янем загиблих на віки.
24.10.2010
Повернися лицем
Повернися лицем до зорі,На схід сонця щораз помолися:
Усихають уже явори,
Відмовляє родити пшениця.
Повернися лицем на поля,
Де колись квітували врожаї.
В бур’янах дичавіє земля,
Бродять вовчі непрохані зграї.
Приспів
Боже мій всемогутній, єдиний,Повернися лицем до дітей,
Захисти наш занедбаний край.
Хто мордує мою Україну –
Покарай! Покарай! Покарай!
Глянь, вони доїдають об’їдки.
Ласки Божої, ласки людей
Просять наші знедолені дітки.
Повернися лицем в небеса,
Де пливуть білим цвітом хмарини.
України вишнева краса
Пелюстками спадає і гине.
29.12.2007
Ave Maria!
Марії ОвдієнкоМогутній дух у скрутний час
У Вашім серці хай зоріє,
Молитись буду я за Вас –
Святі слова: «Ave Maria!»
Ви цвіт весняний у саду
І вічноквітнуча калина.
Маріє, дайте упаду
Я перед Вами на коліна,
Бо Вам давно сплатить борги
За все, що Ви зробили, мушу.
Світ обернувся на торги,
Але не куплять Вашу душу,
Тому що Ви для нас плече
І золотий у полі колос,
Без Вас Десна не так тече
І не такий у пісні голос.
Вирує сріблом течія,
В душі нуртує давня мрія:
На повні груди хочу я
Сказати Вам: «Ave Maria!»
29.02.1996
Сімдесят кроків
Миколі ЛисачуСімдесят років – сімдесят кроків.
Так рік за роком і крок за кроком
Стежкою стала хресна дорога,
Котра невпинно горне до Бога.
Сімдесят років – літ многотрудних
Переплелися в святах і буднях.
Сімдесят кроків вже за порогом –
Зоряно-чистим стань перед Богом.
Так рік за роком і крок за кроком
Котить життя могутнім потоком.
В думах про вічне, Боже єдиний,
Сонце не сяє без України,
Де солов’їні дзвенять верболози,
Де удовині падають сльози.
Серце хай квітне садом барвистим,
Внукам залишимо поле зернисте.
Рушмо рішуче в дальню мандрівку,
Може, здолаємо ще стометрівку.
Так рік за роком і крок за кроком
Котить життя могутнім потоком.
26.05.2008
Синьоока мила українка
НініСвіт гойдає вітерець легенький,
Зорі усміхаються здаля.
Гордий тато і щаслива ненька
Пестять своє рідне немовля.
Тихо за краплинкою краплинка
Підростала дівчинка мала.
Синьоока мила українка,
Мов троянда ніжна, розцвіла.
Приспів
А полудень віку, а полудень вікуЗолотом спливає синій вечір.
На крилах прилинув неждано.
Літа, ніби птахи, шугають без ліку
І серце торкають, мов рану.
Мрійна жінка – вже без вороття –
На свої взяла тендітні плечі
Весь тягар буденного життя.
Квіти для кохання не заклякли,
Їй співають дзвінко солов’ї.
І сини, подібно до Геракла,
Міцно вже підтримують її.
30.11.2003
Жіночість
Українка – зірка наша –Розцвітає, як весна.
Ніби щастя повна чаша,
Найчарівніша вона.
Фантастично вабить очі
Жінки гарної жіночість,
А вона, немов на святі,
Вся тоненька в перехваті.
Пружні груди, ніби дині,
Українки-господині
Облягає вишиванка
Чи дружини, чи коханки.
Зацвітають в серці квітки,
Коли сяють повні литки.
Для красивої любові –
Очі гарні і медові.
Полонить краса жіноча,
Чоловічі вабить очі:
Чи то в сукні, чи в спідниці
Жінка завжди – чарівниця.
10.07.2007
Тут людям загоюють очі
Світлані Белей – лікарю-офтальмологуЛишаються спогади гарні
У тих, хто тут знову прозрів,
Від стін Броварської лікарні
І добрих її лікарів.
Щоб бачити місячні ночі,
Сягати у космос до зір,
Тут людям загоюють очі,
Покращують стомлений зір.
Приспів
Краплі ув очі, краплі ув очіМедсестри, як яснії зорі,
Крапають вправно руки жіночі,
Крапають люди, духом багаті,
Милі сестрички в білих халатах.
Знімають недугу з очей.
Від їхнього доторку хворим
Світлішає присмерк ночей.
Безслідно зникають всі рани,
Неначе зовсім не хворів,
Коли огляда вас Світлана
З-під гарних замріяних брів.
08.10.2004
Хлібодар
Пам’яті Віталія КравцяСумує гірко Україна
За вірним сином, за життям…
Полинув він за обрій синій,
Пішов від нас без вороття
.
А він ішов у срібних росах
З косою ранком у селі,
Щоб класти зоряні покоси
Духмяним хлібом на столі.
Приспів
Україні – орать перелоги,Хотілось небо обійняти,
Засівати безмежні поля.
І крокує господар від Бога,
Щоб цвіла українська земля.
Притиснуть землю до грудей.
Співа душа його крилата
В ясній любові до людей.
Він засіває ниву зерном
Для України, для села,
Воліє нам долати терни,
Щоб нива колосом цвіла.
11.12.2010
Крокує гвардія
Крокує гвардія з піснями,Знамена з гордістю несе:
– Ми Україну захищаєм,
Нам Україна над усе.
Ми бережемо Богом дану
Квітучу землю у росі –
Нащадки Ольги і Богдана
Іще від Княжої Русі.
Приспів
Крокуєм, крокуєм, крокуєм,Крокує гвардія завзято
Карбуємо кроки тверді,
Ми міць України гартуєм –
Гвардійці її молоді.
Над плесом тихої ріки
Від генерала до солдата,
А може – зовсім навпаки.
Ми стоїмо на варті гідно,
І до останньої межі
Захистимо ми землю рідну,
Її священні рубежі.
19.02.2006
Фронтовик
Горбатенку Миколі Никифоровичу –учителю, поету, ветерану війни.
Тебе до сивої землиці
Життя згинало. Щоб не впав,
В руках затиснув патерицю
І далі вперто крокував.
Учитель наш, людина честі,
На поклик сурми і біди
На фронтовому перехресті
З’явився дужий, молодий.
Зоріють в пам’яті світанки
В кривавих виблисках війни.
Тобі і зараз сняться танки –
В атаку грізно йдуть вони.
А ти, як завжди, із блокнотом
Нотуєш марево вогнів,
Життя оспівуєш по нотах
В весняних трелях солов’їв.
Горбами хвилі падолисту
Женуть тебе на вічний тлін,
Щоби за формою і змістом
Крутіш зігнути до колін.
По-фронтовому ти на марші,
Гартуєш молоді серця.
І я бажаю, друже старший,
Дійти дорогу до кінця.
Ти серед нас – жива легенда,
Усім нам жару задаєш,
Носій свого крутого бренду,
Всім руки тиснеш, чарку п’єш.
Стежина, сонячна, барвиста,
У серці ніжно пролягла.
Марії дав разок намиста –
Вона від щастя розцвіла.
01.12.2005
Бог війни
Фронтовику-артилеристуМенжезі Миколі Олексійовичу
Ще прокидаються солдати
Тієї давньої весни,
Коли у снах ревуть гармати,
Бо це говорить бог війни.
Летіли всюди похоронки –
Страшну печаль несла війна…
Боги впряглися в посторонки,
Тягли гармати із багна.
Приспів
А бог війни, а бог війниКоли в атаку йде піхота,
Лишив на вічну згадку
Від переможної весни
Оту сорокап’ятку…
Легка гармата і проста
На фронтових дорогах
Валила ворога, та так –
Летіли всі до Бога.
Смертельно зблискують вогні.
Б’є артилерія по дотах –
Це, знать, говорить бог війни.
Артилеристів звуть богами…
Кипіли в залпах береги,
Тяглись кривавими шляхами
В піснях оспівані боги.
02.03.2010
Материнська мова
Любить мати Тарасове слово,Груди повні дитині дає:
З молоком материнськую мову
Хай усмоктує й мудрим стає.
Тільки слово чуже доторкнеться
До її молодої душі,
Затріпоче у матері серце,
І зів’януть навік спориші.
Приспів
Колисала матінка,Над полями блакитні простори,
Колисала,
«Котика» синочкові
Все співала,
Слово промовляючи
Українське
І благословеніє
Материнське.
Пісню соловейкову
В душу клала.
Майбутнього матінка
Ще не знала.
В небі сонце сія золоте...
В серце матері вкралося горе:
Щось – відчула – з синочком не те...
Мов скажена, бренькоче гітара,
Видає син московську попсу.
Видно, з котика виріс котяра,
Що забув українську красу.
21.04.2004
Перечитуючи Гоголя
Давно в хурделицю чи стужу,У час різдвяної пори
Читали ми про мертві душі
І про диканські вечори.
Пісні завзяті і колядки
Лунають в ніч перед Різдвом,
Вони вирують без оглядки,
Шаленим гнані гопаком.
Коваль Вакула мав за звичку
Зробить обіцяне – і край:
Дістав він царські черевички
Оксані милій – серцю рай.
У нас дівчата чорноброві
Дзвенять піснями скрізь, а там –
Коробочки дубоголові
Та ще – букет порожніх дам.
У нас гуде козацька сила,
Пісні лунають до зорі,
А там сидять «кувшинні рила»
І тягнуть з миру хабарі.
Через століття зрозуміло
В розпутті долі – хто і як:
Солодкий мрійник – пан Манілов,
А Собакевич – дуб, «кулак».
Чатує «купу» скнара Плюшкін,
Ноздрьов скандалом світ трясе.
Зробив товаром мертві душі
Підлотник Чичиков над все.
Тараса Бульби образ гордий
Козацьким подвигом не вгас.
Там правлять балом Держиморди
Та ще – тоненький Вертопляс.
* * *
Він жив в похмурім Петербурзі
(Сторінки долі погортай).
Його душа схилялась в тузі,
Як поринав у рідний край.
Земля шанує свого сина –
В серцях гримить фанфарний марш.
Не зрадив Гоголь Україну:
Він – наш земляк, він – Гоголь – наш!
15.10.2009
Лелеки
Серпневим ранком купчаться лелеки,Ще змах крильми – і зникнуть вдалині.
Готуються птахи в краї далекі,
Щоб знову повернутись навесні.
Летіть, летіть, лелеки, вірні птахи,
Несіть стрімливо правду на крилі:
Вам видно все ж таки, що ми – невдахи,
Хоч живемо і на своїй землі.
За сто земель літати вам і бути,
А під крилом то літо, то зима...
І в клекоті пташиному лиш чути:
Від України кращої нема.
Коли вже нива запарує квітнем,
Я стріну вас, як в юності стрічав.
Тоді вповні душа моя розквітне
І білий світ поширшає в очах.
28.07.2001
Лелеки повертаються додому
Гніздо лелек дрімає під снігами,Та вже на весну сонце повело...
Лелеки десь, за синіми морями,
Упевнено лягають на крило.
Летять птахи до рідної домівки,
Долають далі в голубій імлі,
Щоб лелечат здивовані голівки
Світ осягали на своїй землі.
Приспів
Лелеки, лелеки, лелеки,Лелеки повертаються додому –
Під вами безмежна вода.
Ви линете з мандрів далеких
До рідного дому – гнізда.
На щастя розгорнуті крила
Простори підкорюють знов...
Моя лиш не вернеться мила,
За морем зосталась любов.
Спалахує любові таїна.
Лише для мене більше, як нікому,
Коханням не засяє вже весна.
І знов у путь за дальні океани,
Щоб навесні вернутися назад...
До мене не повернеться кохана,
І я не буду тішить лелечат.
24.02.2009
Чому лелеки плакали
Прилетіли птахи іздалекаВ рідний край, де весна виграє.
Наші горді крилаті лелеки
Тут шукають гніздечко своє.
Прибули до квітучого раю.
Відшуміла снігами зима,
А в очах повно сліз і відчаю,
Що гніздечка-домівки нема.
Приспів
Чому лелеки плакали,Хочуть долю свою відшукати,
Так рясно сльози капали?
Похилені голівоньки –
Нема у них домівоньки.
Знялись за сині обрії,
Де люди серцем добрі є.
Збудувати гніздо, як було.
І тоді молоді лелечата
Стануть дружно на сильне крило.
Кличе птахів дорога у вирій,
Щоб весною вернутися знов.
Хай людські наші душі зігріє
До пташини Господня любов.
23.07.2003
Рік Свині
Під Новий рік, як і бувало,Багате стравами меню.
На стіл кладіть різдвяне сало –
Не підкладайте лиш свиню.
Вітання всім під синім небом,
Бажання всім з води й роси…
Плече підставте, коли треба,
А не в свинячі голоси.
Приспів
В рік Свині, в рік СвиніЩоб Україна розцвітала,
Заживем багато,
І наповниться добром
Українська хата.
В рік Свині, в рік Свині,
Щоб не перестало
Бути в кожній сім’ї
Українське сало.
За неї завжди міцно стій,
Не заливай за шкуру сала,
Теплом душі людей зігрій.
У рік Свині нам жити в салі,
Садам замріяно цвісти.
Від злих людей тікай подалі –
Лиш салом п’яти намасти.
22.12.2006
Солодка мить
Зачаровує кожна хвилинаМою душу в осяяну мить –
У рожевих садах Україна
Калиново над світом зорить.
Серце солодко б’ється у грудях –
Українська квітує земля.
Землю рідну, як милої груди,
Я цілую в ранкових полях.
Приспів
Солодка мить, солодка митьПромайнули епохи і дати,
Вертає давню тему:
Мій рідний край, як Бог велить,
Люблю, люблю до щему.
Солодка мить, солодка мить,
Солодка і найкраща...
Вкраїну-матінку любить –
Це найсолодше щастя.
Наче птахи у зоряну мить.
В Україні з убогої хати
Сльози горя лилися щомить.
Моє серце бентежить хвилина,
Як бриніла сльоза: захисти...
У спокуті впадем на коліна,
Щоб садам України цвісти.
13.01.2009
Три чверті
Три чверті тривожного вікуЗа обрій майнули, як мить.
Що треба в житті чоловіку,
Щоб вічно в зеніті дзвеніть?
В пекельному герці три чверті,
Лиш зрідка мигтіли сади.
Та йшов уперед я уперто,
Лишав скрізь помітні сліди.
Три чверті – суцільна крутизна,
Що шквалом до космосу б’є,
Три чверті віддав для Вітчизни,
Яка Україною є.
Берези у веснах три чверті
Сльозою викапують сік.
Літа мої, бідами терті,
Незламно продовжують лік.
Життя умістилось в три чверті,
Як сонце в краплині води.
А далі – чи тлін, чи безсмертя,
Та кроки незмінно тверді.
20.07.2005
Художник
Олегу Запорожцюз нагоди полудневовікового ювілею
Вже тихо кружля падолист,
Шумлять непокірні ялини.
Розквітнув художника хист –
Він пише чудові картини.
Все барви шукає в лісах
На колір любові і вітру.
Побачив у сірих очах
Кохання чарівну палітру.
Приспів
Твори, художнику, пиши,А обрій, як вічна межа,
Допоки хист і сила.
Змалюй кохану від душі –
Оту, що ЛЮДям МИЛА.
Барвисто пливе над рікою.
Його бунтівлива душа
Без пензля не знає спокою.
У нього є мрія одна:
Настане щаслива хвилина,
Коли із його полотна
Погляне жива Україна.
06.12.2002
Пілат в душі не відав муки
Пілат в душі не відав муки:Він Сина Божого Христа,
Умивши вправно чорні руки,
Віддав підступно на хреста.
На обрій сунуться заграви,
Зникає щастя на землі,
Коли державою Варавви
З Пілатом правлять на чолі.
24.04.2003
Намети
Мабуть, зі всієї планети,Здолавши, як птахи, кордон,
Хрещатик обсіли намети –
Нуртує борні бастіон.
Тут фронт – і оранжева смуга
Єднає громаду замком,
А кухня – солдатська подруга –
Солодким частує димком.
Приспів
Піднявся хвилею Майдан,Мороз пропікає підметки,
Гудуть, гудуть намети.
Нас розлучив цей океан:
– Моя кохана, де ти?
Гудуть намети, як один,
З Майданом за свободу.
А як мені тебе знайти
У стовпиську народу?
А потім всіх дощ підкосив.
Бабуся принесла шкарпетки:
– Вдягніть, і Господь вас спаси.
Несли у намети щосили
Усе, аж Хрещатик дзвенів.
Була тут киянка Таміла
Із дивом своїх пиріжків.
07.02.2005
Зраджений Майдан
Душа, розбурхана Майданом,Рікою спогадів пливе –
Як Україна, Богом дана,
Іще не вмерла, ще живе.
Не зацвіла Вкраїна садом,
Бо «любий друг» гасив, як міг.
Він колір Помаранчу зрадив,
Майдан жбурнув собі до ніг.
Приспів
Курли-курли! За океан пора –Ми знов розправим дужі плечі,
Хай «любий друг» пакує вже валізи…
Бо хто народу не зробив добра,
Нехай до нього в душу більш не лізе.
Наш прапор здіймем до зорі.
Запалим свічі в темний вечір –
Хай посумують матері.
Піднімем калиноньку ще раз,
Відвернем друзів від спокус…
Якщо нема свого Мойсея –
Нас поведе в життя Ісус.
18.05.2010
Пам’ять
Настане час – і хмарою повиснеУ блиску злив над вируванням площ,
І змиє бруд і нечисть ненависну
Наш благодатний ПОМАРАНЧУ дощ.
Доба мина, а пам’ять зостається –
В наметах революції – віки.
Ми там були – гучніше серце б’ється –
Ми збережемо правду на роки.
Приспів
А пам’ять, а пам’ять, а пам’ятьУ пам’яті хрещатицькі намети –
Повік сонце правди несе.
Зав’яжемо вузлик на пам’ять:
Україна для нас – над усе.
У зоряний благословенний час.
Вже розставляють недруги лабета,
Щоб полонити й задушити нас.
А пам’ять нас трима в солодкій муці,
У трепеті, як свічка на воді.
Ми ідемо у вирі революцій
В майбутнє України – молоді.
03.10.2010
Тримаймося!..
Бабичу СергіюСтежина зоряна від Бога
Веде людей до святості.
У колючках свята дорога –
Потрібно всім триматися.
Ми до зорі летим крилато,
Дай, Боже, не зламатися.
Щоб віражі круті долати,
Потрібно нам триматися.
Приспів
Тримаймося, тримаймося,Коли гучніше серце б’ється,
Козацтво молоде,
Нікому не здаваймося
Ніколи і ніде.
Тримаймося, тримаймося
Усупереч біді,
Хоч тяжко – не здаваймося
Повсюди і завжди.
Із лихом не лишаймося –
Нічого більш не зостається,
Як мовити: «Тримаймося».
Якщо покинула кохана –
Від зради піднімаймося...
Лікує слово серця рану –
Тримаймося, тримаймося!
17.09.2009
Коріння
Чи відаєш, якого ти коріння,Яка земля тебе з глибин трима!?..
Під кроною вишневого цвітіння
Вже глибше українського нема.
Козацький дух від роду і до роду
Гартує юні душі і серця.
Коріння українського народу
Повік сягає глибини кінця.
Приспів
Коріння козацького родуУсе з часів Богдана і Мазепи,
Єднає громаду віки.
Як пісня, луна з небозводу:
«Тримаймося, ми – козаки».
Коли буяли вільні козаки.
Козацька сила вирувала степом
І берегами Пиляви-ріки.
Над нами вже зорею воскресило
Весняний подих рідного села.
Козацький корінь – це могутня сила,
Що біля хат садами зацвіла.
27.11.2010
Відлетіло двадцяте століття
Відлетіло двадцяте століттяПід склепіння озорених крил,
Закарбовує згадок суцвіття,
Залишивши сумний небосхил.
Яничари ізнов двоязикі
До державного лізуть керма,
Сурмачами підступні музики
Хочуть стати в оркестрі дарма.
Молить хліба знедолена мати,
Крик відчаю з грудей виліта.
Розпинають червоні Пілати
Україну, неначе Христа.
На палітрі осіннього плеса
Кровоточить повік Бабин Яр,
Стугонять у серцях, мов колеса,
Чорні Крути, кривавий Базар.
Спалахнула щаслива година
В крутежі, що на зламі доби,
Вільним подихом вся Україна
Пута скинула з тіла раби.
Розпанахує вітер шалений
Всю епоху нещадно навпіл.
Розгортається гордим знаменом
Над століттям бунтар Чорновіл.
Вже засяяв рожевий світанок,
І від радощів серце щемить,
Як росою вмивається ранок
Двадцять першого в сонячну мить.
15.01.2001
Дорога додому
Ми всі відходимо помалуЗа обрій дальній назавжди,
І як би сонце ще не грало,
Без нас цвістимуть вже сади.
Лишивши радощі і втому,
Спокуси більші і малі,
Ми – ось! – повернемось додому,
У лоно рідної землі.
Земне життя – чарівне свято,
Та все ж підемо спочивать…
А, може, трохи ранувато,
А може, можна зачекать.
Ще трішки потоптати рясту,
Бо – ой як хочеться ще жить!
Від вічності років украсти
І до земного доточить.
Хай буде так, як доля судить,
Хай буде так, як Бог велить.
Як Бог велить, все так і буде…
А все ж – як хочеться ще жить,
Прийти до Бога на причастя,
Полинути в блакитну вись…
Жить на землі – велике щастя,
Бо всі надії тут зійшлись.
Серед прекрасного огрому,
Де сяє небо голубе,
Не забуваймо шлях додому –
Свою дорогу до себе.
14.06.2011
З чистого листа
Я – син України. Повірте мені:Для мене верба і калина
У сяєві сонця, немовби у сні, –
Квітуча моя Україна.
Я – син України. Повірте мені:
Земля українська – від Бога.
Тут росами сиплються сині вогні
І будять орать перелоги.
Приспів
А пісня лине з чистого листаЯ – син України. Повірте мені:
Душі моєї у світанках синіх,
Де зорями горіли всі літа
Із думою про рідну Україну.
Нічого у світі не треба,
Лиш бачить у парі лелек навесні
Та клаптик блакитного неба.
Я – син України. Повірте мені:
Під небом Господнім єдина,
Єдина на світі в душі глибині,
Єдина моя Україна.
19.04.2011
Авторський цикл "Звідси сонце сходить"
Подивись на обличчя села
Подивись на обличчя села:Щастя більшого серце не знало,
Як стежина до школи вела
І матуся за руку тримала.
Подивись на обличчя села:
Рідна школа цвіте тополино,
Що в майбутнє нас, юних, вела, –
Наймиліша на всю Україну.
Храм науки – надійні дахи,
Вічний пошук – незігране скерцо.
Тут берізки в окопах Блохи
Соком віри наповнюють серце.
А навколо – розкішна земля,
Рідне все до найменшої зморшки.
Дітлахи висипали в поля
І збирали у житі волошки.
Тут Уланська асфальтом дзвенить
Та квітує садами на щастя.
Люди добрі, спинімось на мить,
Поклонімось Олені і Насті.
Милі вчительки, гордість села,
Із міністром за те воювали,
Щоб дорога асфальтом гула,
Де в багнюці авто буксували.
Подивись на обличчя села,
На величну його панораму,
На дорогу, що завжди вела
Всіх незрячих до Божого Храму.
І дорога до Храму веде –
Вічна пам’ять про батька і сина...
Полягли всі за діло святе,
Їхній сон береже Україна.
07.08.2008
Семиполки
Лірична сповідьСпить земля, зачарована небом
України, в рожевій імлі.
Мені більшого щастя не треба,
Як стояти на отчій землі.
Семиполки, святі Семиполки,
Моє рідне козацьке село,
Я для вас до останньої голки
Віддаю все, що є і було.
У ранкових туманах і росах
Розцвітають поля і гаї,
А в блакиті пташки стоголосо
Вторять пісні нічних солов’їв.
День встає. Ледве зблиснуло сонце,
Коні в росах рвонули навскач,
В золотому на сході віконці
Загоряється першим Сукач.
А Обузне при битій дорозі
Озерцем віддзеркалює путь.
В облямівці рясних верболозів
Білі хмари у небі пливуть.
Старим шляхом рипіли карети,
І повільно так гомін спадав…
Проїжджали царі і поети,
Свої думи Шевченко складав.
На стовпах пишні гнізда лелечі.
Горобці звідусіль цвірінчать.
І лягає на душу і плечі
Благодаті Господня печать.
У тумані озерце Татарське
Очеретом таємно шумить,
Та квітує садами Уланська,
Що знедавна асфальтом дзвенить.
Поряд Сажалка нашій малечі
Дарувала і воду, й тепло.
Смаглявішали стегна і плечі,
Коли сонце в зеніті було.
Тут левада до Панського саду
Маргаритками всіяна – ген!
Босоногим я біг на леваду,
Щоби жайворів слухать пісень.
Навесні, повновода і гарна,
З хлюпотінням несе веселіш
Рідна Пилява, вся легендарна,
Свої води у синій Трубіж.
А Вайлушка – насправді Вайлова –
Тиха копанка (геть метушню!)
В синіх хвилях розкішних готова
Ніжно пестить метку дітлашню.
Автогони шаленої траси,
Коли швидкість ніяк не збагнуть...
Тут раніше вози й тарантаси
Між столицями міряли путь.
А доба не міняє природу
Старосвітського в сивих полях.
Задивляються зорі у воду,
Де коней напував Мономах.
Я іду, розправляючи плечі,
Гаснуть зорі в ранковій імлі...
Семиполки, мій краю лелечий,
Нема кращих за вас на землі.
23.07.2005
Перша школа
Перша школа у дзвоні РозвилкиГен розкрита на безліч шляхів...
І весна у каштанових гілках
Зазирає в серця дітлахів.
Перша школа, мов перше кохання,
Затамоване в серці моїм,
Заблукала у росах світання,
Розгубивши своїх вчителів.
Приспів
Перша школа, перша школа,Світ науки, осяяний вперше, –
Перші кроки у світ – букварі.
Ми тебе не забудем ніколи –
Наша мати на всі Броварі.
У дитячих серцях назавжди.
Ми подяку учителю звершим,
Понесем у квітучі сади.
Перша школо, ти міста окраса,
Ми навіки твої школярі!..
А з мелодій останнього вальсу
Звуки щастя летять до зорі.
18.11.2001
Броварські тополі
Лине пісня про місто квітуче –Мої рідні святі Броварі,
Де тополі на вітрі летючім
Стережуть його, як вартові.
Ці тополі по Київській трасі
У блакиті верхів’ям шумлять,
На світанні в рожевому часі
Броварський вимальовують шлях.
Приспів
Тополі, тополі, тополі,А тополі – це міста окраса
Як свічі, горять на зорі,
Броварські величаві тополі –
Наша гордість на всі Броварі.
В заметілях вишневих садів,
Як молитва в піснях у Тараса,
Де звучить тополиний мотив.
Ми ідемо по місту поволі,
Тут кохання дзвенить чарівне...
Своїм станом стрункої тополі
Ти навік полонила мене.
12.04.2009
Порошинка
Ця дорога порохом курілаЗ-під коней козацьких на порі.
Тут козачка милого зустріла,
Як вернувся в рідні Броварі.
Загула моторами зупинка
В передзвоні зоряних століть.
Гомонить з народом Порошинка,
Радістю й печалями шумить.
Приспів
Порошинка, Порошинка –Мчать авто у світ широкий дзвінко,
Добра слава Броварів,
Серця зоряна зупинка,
Де любов свою зустрів.
Порошинка, серцю мила,
Яблунево розцвіла.
Ти мене запорошила,
Ти мене заворожила,
Геть із розуму звела.
Мчать шалено з міста до села.
В серце залетіла порошинка
І коханням дивним розцвіла.
На зупинці усміхнулась жінка –
Синьоока горлиця в імлі.
Броварська славетна Порошинка
Щастям загорілася в мені.
27.10.2006
Моє найрідніше село
Світанок рожевий горить у віконціІ золотом стеле на чисте зело.
А що може бути світлішим за сонце?
– Моє найрідніше у світі село.
Приспів
Село, село – найкраще, миле –І радощів більше мені вже не треба –
Волошка синя у житах,
Тебе ми змалку полюбили
На все життя, на все життя.
Все цвітом пречистим навкруг зацвіло.
А що може бути ще вищим за небо?
– Моє найрідніше у світі село.
Ми міряєм кроки свої від порога,
Щоб потім лягти на орлине крило.
А що може бути святішим за Бога?
– Моє найрідніше у світі село.
21.08.2008
Пісенька Даші
Вийду на Хрещатик,
Заспіваю дзвінко:
– Є у мене братик,
Звуть його Андрійко.
Він хороший хлопчик –
Кращого немає,
Ніби той горобчик,
Мене забавляє.
Нам гуляти мило
Влітку навгороді
Бабусі Таміли,
Дідуся Володі.
Ми радієм знову –
Сонце в небі сяє,
На траву шовкову
Золотом лягає.
Ми удвох в пісочку
«Пасочки печемо»,
Потім у садочку
Бігаєм, сміємось.
Братик-непосидько,
Аби хто угледів,
Він ганяє швидко
На велосипеді.
Він іще маленький,
Але слід додати,
Що бува частенько
Трохи вреднуватий.
Зупинити досить,
Раптом не вгаває:
Смикає за коси,
Іграшки ховає.
Все навкіл зелене,
Літо у зеніті.
Називає мене:
– Ти найкраща в світі.
Листопад 2004
А ліс шумить
Сергію і Ніні ЗапорожцямМи садили берізки й дубочки,
Щоб шуміли веселі гаї.
А у мріях – сини наші й дочки,
Очі милі блакитні твої.
Я безтямно закоханий в тебе
В шумовинні зелених дібров.
Лине пісня у сонячне небо
Про осяяну лісом любов.
Приспів
А ліс шумить, а ліс шумить,Вже дубочки розправили плечі,
Вирує океаном.
Твоїх очей ясна блакить
Любов’ю серце манить.
А ліс шумить, а ліс шумить
Над обрієм планети.
Люблю очей твоїх блакить,
Кохана, де ти, де ти?!
І берізки до зір піднялись.
Виростає казково з малечі
Цей чарівний омріяний ліс.
Промайнули роки, наче птиці,
Зашуміли могутні дуби.
В лісі нашому, як і годиться,
Наші внуки збирають гриби.
01.02.2009
Вітер з полонини
Назарчику і Романчику ВолощукамНародились хлопчики в столиці,
Осяйнувши сонцем схили гір,
З піснею про долю-чарівницю,
Від Карпат сягаючи до зір.
Долітає вітер з полонини
В чарівному маєві лісів.
Осягають діти України
Рідний край в незайманій красі.
Приспів
А вітер несе з полониниХлопчики ідуть уже шляхами:
Мелодію щастя й добра,
Гуляє по всій Україні
Від Лімниці і до Дніпра.
А вітер, а вітер, а вітер
Весну Україні несе,
Хай музика в серці розквітне,
Дітей України спасе.
Той до школи, менший – у садок,
Туляться до тата і до мами,
У майбутнє міряючи крок.
Підростають радісно синочки,
Долею наділені сповна,
В українські вдягнуті сорочки,
Що матуся вишила сама.
07.10.2009
Сажалка
Сажалка хвилює синьоводаВ галасі смаглявих дітлахів.
А вода, немов дівоча врода,
Лащиться до милих берегів.
Сажалка – сердець глибока рана,
Бо між нами спалені мости,
А на тому березі кохана.
Як до неї можна доплисти?
Приспів
Сажалка, Сажалка, Сажалка –Сажалка цвіте у верболозах,
Самиполківське синє озерце.
В солов’їному співі на Сажалці
Полюбив я кохану всім серцем.
Сажалка, Сажалка, Сажалка…
Сипле осені золото казка…
Чом же наше кохання, як Сажалку,
Покриває непрохана ряска?
Хлюпотить у спогадах дідів.
Коли рясно скапували сльози,
Хто копав озерце для панів?
Сажалка – зелене лоно пляжу.
Стрітись тут кохану я молю…
Моє серце їй щомиті каже:
«Зникла ти, а я тебе люблю».
04.09.2010
Зелена колиска
Семиполки, святі Семиполки,Українське козацьке село,
Ми для вас до останньої голки
Віддаємо, що є і було.
Крізь епохи, століття і дати
Молитовно відлунює плач:
Вбережіть Семиполки, нащадки,
Помоліться лицем на Сукач.
Приспів
Між борів і гаїв –Тут віками озерце Татарське
Зелена колиска.
Семиполки мої
До Києва близько.
Між гаїв і борів
Дорога – окраса,
Що возила царів,
Везла і Тараса.
Очеретом таємно шумить,
Розкошує садами Уланська –
Добра пам’ять минулих століть.
З Обітоку до Панського саду
Нива мріє у сивій імлі.
Трударям побажаємо ладу,
Хто веде борозну на землі.
06.03.2007
Гімн Семиполок
Цвіли Семиполки у злагоді й мирі,
Аж поки не стукала грізна біда –
У битві стинались шаблі і сокири,
І сходила кров’ю татарська орда.
Приспів
Під зоряним небом, як матір, єдина
Земля семиполківська сяє в красі.
Одна у нас доля, одна Україна
На всі покоління, на вічні часи.
Під сурми тривоги із вільного степу,
Гей, коні козацькі летіли навскач.
Ішли земляки до Богдана й Мазепи
На бій за Вкраїну, за рідний Сукач.
Квітує Уланська під небом блакитним,
Колосяться рясно високі жита.
Село наше горде містечком розквітне
На славу держави, на краще життя.
10.07.2007
Семиполківська козацька
Гей, сідлаймо коней, семиполківчани,
Козаків нащадки славної пори.
В зоряному небі у святім мовчанні
Шлють благословення наші матері.
Приспів
Семиполківський козак
Духом не впадає:
Як ушкварить гопак –
Серце завмирає.
Наші прадіди-діди –
Славні запорожці,
І на суші, й на воді –
Завжди переможці.
У руках шаблюки із міцної криці,
Ми сади вишневі пильно стережем,
Україну-неньку від лихих чужинців
Ми, як рідну матір, вірно бережем.
Приспів
Семиполківський козак
Волю захищає,
Він у пеклі атак
Ворога карає.
Наші прадіди-діди –
Славні запорожці,
І на суші, й на воді –
Завжди переможці.
Ми козацьку славу понесемо далі –
У блакитне небо, в золоті жита.
Милі Марусини, Насті, Каті, Галі,
Дожидайте з бою рідних вороття.
Приспів
Семиполківський козак29.05.1997
Серцем молодіє:
Як пригорне, то так,
Що дівчина мліє.
Семиполківський козак
Щиру душу має,
Семиполківський козак
Віри не втрачає.
Татарське озеро
Здавна озеро тихе Татарське
Очеретом таємно шумить...
Як насунула сила поганська –
Довелось рідний край боронить.
Задзвеніли шаблі і сокири,
Засвистіла кривава стріла.
Під навалою Джеба-еміра
Всі лягли, ніби пошесть пройшла.
Навернуло вороже ордище,
Пожирає оселі вогонь.
Зруйнували дотла городище
І людей захопили в полон.
Ятрять душу століттями рани,
І дівчата навік молоді...
Тут гуляли криві ятагани
По дівочій цнотливій груді.
Залишили враги-живоглоти
Ще багато кривавих слідів:
Досі стогне Червиве болото,
Де топили дітей і дідів.
Тьмою коней в середині літа
Золота потопталась орда:
В улоговині грузли копита –
Чавкотіла під ними вода.
Заблищало Татарське озерце,
Що з’явилось від помсти і зла,
Та лишилося глибоко в серці
І окрасою стало села.
29.01.2006
Нещадна пам’ять
Навкіл стояли вражі сіті,
Криваво стоптана трава…
Давно, у сивому столітті,
Нас убивала татарва.
Татарських коней тьмою крита
Сюди насунула біда –
У землю грузнули копита,
Доки не чавкала вода.
Приспів
Татарське озеро, Татарське…
Летять епохи і віки,
А понад озером Уланська
Цвіте садами всі роки.
Нещадна пам’ять в позолоті:
Під ятаганом світ погас…
А у Червивому болоті
Ми чуєм стогін по цей час.
Через віки, через планети
Татарське озеро, як мла,
Шумить зеленим очеретом
Про пам’ять рідного села.
04.01.2011
Думи невеселі
У розкішних садах Подніпров’я
Все у барвах медових цвіло…
Раптом серце застукало кров’ю –
Потопало у хвилях село,
Де гриміли в лісах партизани
І диміли криваві бої.
Іще довго тут гоїли рани,
Щоб співали в садах солов’ї.
Приспів
А славні верби і сади,
І батьківські оселі
Накриті хвилями води…
А думи невеселі.
Село палало у вогні –
Ішло від німців горе.
Та утопило нас на дні
Своє радянське море.
Охопило людей чорне горе –
Лиховісне, як доля сама.
Б’є у берег розбурхане море,
І для нас порятунку нема.
Коли обрій надії згасили,
Спалахнули квітучі сади…
Там лишилися рідні могили,
До яких ми ідемо завжди.
01.03.2011
Пересік
Чудовий сон, що міг присниться,
Про шлях, що долю пересік
І від імперської столиці
Через село моє проліг.
Дорога ця через Пересік
Лягла надійно на віки,
Де процвітають в піднебессі
І Святусі, і Щербаки.
Приспів
Пересік, Пересік… Із часом –Столітній шлях – столітня дата,
Легенда і гордість села:
Пересік зустрівся з Тарасом,
Вовчок тут з Панасом була.
Пересік сія горделиво –
Любові щасливої пік,
Де з гарних очей, ніби диво,
Твій погляд у серце проник.
Пересік – доля чарівна.
В селі цвіло дівчат багато,
Але прийшлась мені одна.
Моя одна – навік єдина…
Ласкавий погляд із-під брів.
Одна любов на Україну,
Що на Пересіку зустрів.
25.06.2011
Пилява
Наша Пилява – пишна окраса
Семиполок, це рідне село.
Берегами столітнього часу
Все навколо садами цвіло.
Полонило казково від Бога:
На оцій легендарній землі
Провалилась пилюжна дорога –
По воді попливли кораблі.
Приспів
А Пилява, а Пилява –
Холодна течія.
Ти гаряче оспівана
У трелях солов’я.
А Пилява, а Пилява –
Квітучі береги.
Зустрів дівчину милу я –
Єдину на віки.
А на березі славної річки,
Де крилато шумить верболіз,
Запалало кохання незвичне
Поцілунками радісних сліз.
Де легеньким потічком сягає
Горда Пилява вод Трубежа,
Там любов наша зорі торкає
У зеніті – і це не межа.
09.03.2011
На Сукачі
Загуменному Сашкові
Чи бували ви на Сукачі,
Коли срібло ллється на світанні,
Солов’ї витьохкують вночі,
А в душі спалахує кохання?
Чи бували ви на Сукачі,
Як червоним колом котить сонце
І проміння золоті дощі
Заливають милої віконце?
Приспів
Звідси сонце сходить,
Звідси день приходить,
Звідси починається земля.
Поле Сукачове,
Пісня колискова,
Земле семиполківська моя.
Чи бували ви на Сукачі,
Чи бродили ви у синіх росах,
Коли зорі сяють на плечі
І кохана розплітає коси?
Чи бували ви на Сукачі
У підкові райдужного дива?
Двоє юних, ніби дві свічі,
В поцілунку стрілися, щасливі.
02.02.2008
Кутки
Стривожено видзвонює рядочокМелодію на щастя і добро,
Щоб не лишився у селі куточок,
Де б не торкнулося моє перо.
Усі кутки запрошують на свято…
Квітують Затягайлівка, Бродок,
Обсіли бджоли вишні пелехаті,
Медовим духом сповнюють куток.
Приспів
А кутки, а кутки, а кутки –Не чули ми про Дєдов хутір слова –
Українська палітра барвиста.
Наша мова, кажу залюбки,
Українська – прекрасна і чиста.
Там все утаємничене було,
Де розігралась драма Шинкарьова
І підняла навдибки все село.
Закоханих дівчат Рубаниківки,
Очей їх блиск ми не побачим знов…
Лиш солов’їна слава Деркачівки
Наснажує на щастя і любов.
10.01.2011
Гаї Щуревського
Згадаймо зорі лісового краю,Де райдужно співають солов’ї.
А хто не відає земного раю,
Прилиньте до Щуревського в гаї.
Тебе зустрів я на узліссі гаю,
Немов пташину упіймав мою.
Такого щастя більше не зазнаю,
Як ми удвох в Щуревського гаю.
Приспів
Гаї Щуревського, Щуревського гаї,Моя любов дарує квіти серця
Як Божий дар зеленої планети,
Де найкрасивіше співають солов’ї
Для всіх закоханих…
Кохана, де ти, де ти?
У сяєві ігристого вина
На березі Щуревського озерця…
А ти лишилась по той бік одна.
Озерце наше затягнула ряска,
Там і тепер співають солов’ї.
Лишилася в душі жіноча ласка
І пам’ять про Щуревського гаї.
22.08.2010
Старий шлях
Цей шлях Старий, як наша доля,Яким я все життя бреду,
Від Сукача до Рудополя
Веде свою тяжку ходу.
Старим шляхом, що зветься Битим,
Хрест України всі тягли.
Тут міліонами копита
Його топтали, як могли.
Приспів
А по шляху пливуть чумацькі мажі,Над шляхом сонце розцвітало,
Тримаючи надійно всі вали…
У куряві летіли екіпажі,
Тяглись вози козацькі, як воли.
А шлях Старий веде із того часу –
Із царства літа і медових груш,
Як Україна іменем Тараса
Сказала твердо, що мене не руш.
Де клопотались бідарі…
А шлях Старий возив немало:
Були поети і царі.
Дарує доля квітом щастя
Кохання вірне на зорі…
Настало сонячне причастя –
На цім шляху тебе зустрів.
12.07.2011
Осінні ліси
Осінні ліси, як знамена,Багряно шумлять на вітрах.
Недавно на площах знаменно
Дзвеніли у наших серцях.
Гордилась Майданом планета,
Хрещатик захоплював світ…
Нема вже і сліду наметів –
В душі помаранчевий слід.
Приспів
Осінні ліси, осінні ліси –У барвах цей світ неозорий
Тривога народної долі.
Не буде ніколи такої краси,
Як вияв майданної волі.
Для людства усіх поколінь.
На душу лягає той колір,
Що поряд із золотом він.
Осінні ліси падолистом
Безмежно хвилюють серця,
Бо колір осіннього лісу,
Як сонце, усім до лиця.
05.10.2005
Панський сад
Столітній парк – як наша доля,Його ми звемо: панський сад...
Вже верби падають додолу,
Сумний крадеться листопад.
В обіймах синього туману –
Любові світлої доби –
Ждуть нас ялини і каштани,
Ми йдемо з другом до верби.
Приспів
А панський сад, а панський сад,У згадках праведного люду
Як пісня на світанку,
Де солов’їний чути лад
Із вечора до ранку.
В душі панує переляк...
Людей кріпацьких тут без суду
Міняв поміщик на собак.
Тополь сріблястих дужі крони
Віками сяють, як колись...
Панянки в білому на конях
Кудись у далеч подались.
29.03.2009
Спомин про школу
Моїм учителям, однокласникам,учням нагадую:
1966 року Семиполківській школі
виповнилося 100 років.
Як пам’ять, що не згасне в цьому світі:
Шкільні роки – то сонячне життя,
Високий лет в блакитному зеніті,
Який несе в незнане майбуття.
Тривожні дні пливуть за синій обрій,
Шовкові трави стеляться до ніг.
Учителі мої – розумні, добрі, –
Для вас у серці зорі я зберіг.
Народяться про вас пісні, поеми,
На святі нашім зачарують всіх
Осінні квіти, пишні хризантеми, –
Щасливі віхи вчительських доріг.
Столітній вік – така знаменна дата,
Дітей обличчя сяють, як тоді,
Серця милують зорі-оченята,
І ми, здається, завжди молоді.
А вітер часу рве навідліг душу
І тугою до серця припада.
Услід за часом, я признатись мушу,
Сплива, як доля, сила молода.
І німб волосся в срібному полоні –
Від цього не сховаєшся ніде...
Як естафету, все бери в долоні,
У дужі руки плем’я молоде.
У мандрах вічних на тяжкій дорозі
Згадай село, до матері вернись
І зупинися на шкільнім порозі
Та, шапку знявши, низько уклонись!
28.11.1996
МАТИ
Триптих
Завучу Семиполківської школи Ніні Косенко в полудень віку – 20.XI.1995 р.
І. Найдорожче
Число двадцяте листопадаУ полудневий час сія –
Колегу сонячно і радо
Вітає вчительська сім’я.
У надвечір’ї обрій синій,
Відчутна призимку хода.
Хай не торкнеться тебе іній –
Завжди красива й молода.
Шалено змінюються дати,
Але в цей день, у цю хвилину
Одягнемо в блискучі шати
Улюблену для нас людину.
Шукаєм слово чисте-чисте,
Щоб у серцях закарбувати.
Хай кожен скаже урочисте
І найдорожче слово „Мати”.
Думок багато непожатих,
Вони для нас – найкращі квіти.
А ювілярка – наша мати.
А ми – неначе грішні діти.
Зі всіх сердець могутня злива
Бажань, щоб долю оспівати.
Нехай повік живе щасливо
Колега наша й наша мати.
ІІ. Прости...
Наша школа! Проблем ціле море:Треба вчасно до школи прийти.
Запізнився учитель... О, горе!
– Мамо! Прости...
А в журналах... комедія діється:
Мало записів, тільки «хвости».
Не хитрує ніхто, ...а надіються...
– Мамо! Прости...
Чверть кінчається. Звіти вчасно
Всім за графіком треба нести.
Не справляємось дуже часто...
– Мамо! Прости...
А щоденники, зошити – знаємо:
Для контролю на стіл клади...
То запізнюємось, то забуваємо...
– Мамо! Прости...
Не лукавимо, щиро говоримо:
Тяжко щастя тепер знайти.
Як прибуде срібного кольору...
– Мамо! Прости...
ІІІ. Бабиного літа
Матінко моя ти світлочола,Серце наше рідне, золоте.
Хай твоє життя вируюче навколо
Райдугою пишно розцвіте.
Хай на кожнім кроці буде вдача,
Буде серце завжди молоде.
Доля за минулим хай не плаче,
А стежками щедроти веде.
А планета у космічнім русі
По орбіті, як належно, мчить.
Дожила щасливо до бабусі,
Боже, дай до правнуків дожить.
І гніздо сім’ї міцненько звито,
Хоч недодивилась стільки снів!
Щоб побільше бабиного літа
Та ясних осінніх синіх днів.
Залишилась юна ти так само,
Бо тобі старіти не дано.
За твоє здоров’я, наша мамо,
Ми п’ємо це сонячне вино!
20.10.1995
Гімн Семиполківської школи
Злітаються учні, як птахи крилаті,До рідної школи в пору золоту.
Учителька перша стрічає, як мати,
І яблука стиглі бринять у саду.
Приспів
Школа Семиполківська – матінка єдина,Ми разом у школі – велика родина,
Де зростають діти, як рясні сади.
Школо Семиполківська – рідна Україно,
Ми тобі, кохана, вірні назавжди.
Яку у майбутнє ведуть вчителі!
Нам сяє зорею уся Україна,
Ми діти її чарівної землі.
І де б не були – за яким небокраєм,
В село повернувшись з далеких доріг,
Ми в школу ідемо і шапку знімаєм,
Ступивши, як вперше, на рідний поріг.
15.07.1995
Маестро
Пам’яті Марії Андріївни Бабич,учительки музики
Семиполківської школи.
Враз музика змовкла, спинились оркестри,
І ген відлетіли удаль журавлі.
Затихла мелодія дивна маестро
І білим туманом лягла по землі.
Історія звична – відмовило серце,
Земля ніби раптом спіткнулась на мить.
Не тяжко було у турботах померти,
Трудніше життя це шалене прожить.
Життя, як весілля, лишилось на згадку,
Коли в переборах сміявся баян,
І все, як годиться, ішло по порядку,
І пристрастей вільних кипів океан.
В глибокій печалі закрились повіки,
Зімкнулись назавжди правдиві уста.
Ніколи назад не повернуться ріки,
Лиш музика вічна до сонця зліта.
05.09.2006
Шкільний сад
Сад шкільний спалахнув на світанніВ солов’їних піснях голосних.
Буйним цвітом там квітло кохання,
Щоб приходити потім у сни.
Ми садили цей сад школярами,
Де з роками дзвеніли плоди.
Білий дим опускався над нами,
Як на зустріч ходили сюди.
Приспів
У білій, білій заметіліСад шкільний розцвітає небесно,
Кружляє учнів білий вальс –
Школярки милі в сукнях білих
Ведуть партнерів в добрий час.
Ми не забудемо ніколи,
Як сад палав за рядом ряд.
Солодкі спомини про школу
Залишив нам цей білий сад.
В серці сяють кохання вогні,
Що було – яблунево воскресне,
Тільки руку мені простягни.
Білих яблунь закохані руки
Нас в обіймах тримали тоді,
Та любов пелюстками розлуки
Розлетілась на хвилях журби.
18.02.2008
Стадіон у Семиполках
Наш стадіон у СемиполкахВирує в іграх без кінця…
Давно дівчата-комсомолки
Тут посадили деревця.
А деревця тоненькі, в голках –
В чеканні на майбутній гол.
Наш стадіон у Семиполках
Підняв на крилах комсомол.
Приспів
Шумить, вирує стадіон,І лине час у шумовинні
Хвилюються тополі.
Футбольний м’яч, як дивний сон,
Гуляє ген по полю.
І сміх летить, немов з плеча,
Гравцям у жовтих майках
Бажає там якесь дівча
Заграть на балалайках.
Футбольних зустрічей, як є,
І стадіон у сяйві нині
У Семиполках постає.
В один кулак футбольна рота
Єднає всі свої ряди,
Щоб семиполківські ворота
Були захищені завжди.
06.06.2011
Семиполківська футбольна
Як сонце, палає футбольний сезон,Фанати, їх свисти натхненні...
Гол! – м’яч у воротах – реве стадіон,
Серця стугонять, мов шалені.
На полі футбольнім, як завжди було,
Мигтять наші рідні футболки.
На лицарський подвиг за честь, за село
Вступають у бій Семиполки.
Приспів
Футбол, футбол – футбольний жар,За гідність родини на славу свою
У всіх одна турбота:
Удар! Удар! Іще удар –
І м’яч летить в ворота.
Ще за ударами – удар,
Удар! – красиво, з толком –
І гол супернику, як дар,
Б’ють наші Семиполки.
У спеку, у дощ – у негоду
Єднаєм село у футбольну сім’ю
Ми – діти козацького роду.
А поле футбольне, як доля сама,
Не ділиться вже на осколки,
І лицарі-хлопці – ціни їм нема –
У шані... «Віват, Семиполки!».
28.06.2008
Ніч у Семиполках
А ніч в селі божественно красива:Чумацький Шлях сіяє без межі,
У серпні зорі падають, як диво,
Ховаються в шовкові спориші.
Навколо темінь – хоч виколюй око.
Шумів народ колись, бувало, так.
Замиготіли вогники високо –
Це пропливає в небесах літак.
А на землі собача перекличка:
Якийсь дворняга дзявкнув із кутка,
Йому услід, така собача звичка,
Загавкотіли інші із Бродка.
І шириться мелодія щоночі –
Собачий хор на різні голоси.
А небо сипле бісер опівночі,
І серце завмирає від краси.
В розкішну ніч рожева облямівка
Село єднає сутністю садів.
Спалахує весняна Деркачівка
У співах невгамовних солов’їв.
В ніч солов’їну, сповнену любові,
Гойдаються закохані в ковші
Ведмедиці Великої й Малої
В чеканні зірки – третьої душі.
А поряд шаленіє автотраса
В гримучих перегонах кожну ніч.
Лише за північ далеченько, з часом,
Повільно затихає, певна річ.
Притихли авта, заспівали півні,
Світанок раді сонячний стрічать.
Вони на Василенківці так дивно
Стараються усіх перекричать.
Горланять, як вояки, переможно,
Карбують, ніби дзвін, – кукуріку!
А на душі і світло, і тривожно –
Упала зірка в Пиляву-ріку.
А ніч у Семиполках дивовижна –
Лише на зорі очі підведи…
Дзвенять любов’ю лагідно і ніжно
У темну ніч замріяні сади.
30.07.2010
Шкільний урок
Шкільний урок, як дивна казка,Хвилює кожного із нас,
Учителів сердечна ласка
Вертає спогадом у клас.
Душа цвіла, міцніли руки,
Любов’ю кожен пломенів,
І гризли ми граніт науки,
Хоч мали нас за пустунів.
Приспів
Шкільний урок, шкільний урок,Весною квітами заграли
У ньому – дужа сила.
Підносить нас за кроком крок,
Ростуть орлині крила.
Озер чарівні береги,
І ми, лишивши інтеграли,
Бувало, бігли на луги.
Розквітла в гордощах дитина
За рідну землю до зірок,
За нашу матір Україну...
Шкільний урок, шкільний урок.
09.03.2006
Дзвінок останній
Шкільний дзвінок бентежить серцеВ час вересневої пори,
Коли сади плодами вершать
Щасливу путь для дітвори.
Ще до останнього далеко,
Ще продзвенить сумний дзвінок,
Як щовесни летять лелеки
У рідний край, мов на урок.
Приспів
Дзвінок останній, дзвінок останнійШкільний дзвінок водив по тернах
Садам вишневим не цвісти.
Дзвінок останній, дзвінок прощальний
За все, учителю, прости.
Шкільної мудрості щомить...
Летіли хлопці на перервах,
Щоб крадькома десь покурить.
Сльоза прихована на святі –
Розлука з друзями гірка.
Нам рідна школа, наче мати,
Після останнього дзвінка.
23.05.2007
Випускники
У дивосвіті рідна школаНас поєднала на віки.
Вітання радісні довкола:
– Випускники, випускники.
Дивись пильніш на свою парту,
Мужнів за нею ти роки.
Її поцілувати варто:
– Випускники, випускники.
Приспів
Випускники, випускникиУчитель наш – свята людина,
Зустрілися через роки
І сльози стримати не в змозі,
Уже на рідному порозі
Через роки, через роки
Зустрілися випускники.
Мов струмінь чистої ріки.
Йому ми дякуєм уклінно:
– Випускники, випускники.
Життя не усмішки вишневі,
І ми давно уже батьки.
Наповним чари кришталеві:
– Випускники, випускники.
29.06.2006
Авторський цикл "Нектар кохання"
Золоті ключі
Все життя чекаю слушної хвилини:Як у ніч буремну закричать сичі,
Я від брами серця кралі Валентини
Віднайти бажаю золоті ключі.
У жаркому липні серцем відчуваю:
Щастя причаїлось і чомусь мовчить –
Ти в саду вишневім іншого кохаєш,
Щоб йому віддати золоті ключі.
Приспів
А ключі золоті – то від щастя ключі,Задзвеніла в небі кришталева просинь,
Як давно уже це мені мріється.
Брама серця її у безмежній ночі
Без любові ніяк не розкриється.
Піснею кохання гордо пливучи.
А зболіле серце одного лиш просить,
Щоб мені дістались золоті ключі.
Згорда подивилась на мої страждання,
Поглядом без ласки мене колючи.
Зорі підказали – марні сподівання:
Я не буду мати золоті ключі.
16.01.2008
Очі сині
Твої очі – то сині озерця,Погляд чистий, як зорі ясні,
Доторкнувся до самого серця,
Наче спів солов’я навесні.
Чом раніше не стрілися, люба,
Коли сонце в зеніті було?..
Синій колір – то є моя згуба,
Погляд синій – для мене любов!
Приспів
Очі сині, сині, сині,Я візьму тебе, мила, на крила,
Мов волошки у долині,
В золотих житах квітучих
І в очах твоїх жагучих.
В піднебесся аж ген понесу,
Щоб навіки мене полюбила
Й віддала мені ніжну красу.
Не дивися так синьо на мене –
Десь сховалось кохання між трав.
Полюбила ти хлопця з богеми,
Я ж навіки тебе покохав.
15.07.1994
Подарунок
Яскрава зірка загоріласьУ день святий календаря:
Моя кохана народилась –
Вродлива вранішня зоря.
У чарівне сімейне свято,
Як обрій золотом заграв,
Я хочу їй подарувати
Те, що ніхто не дарував.
Приспів
В день народження, як на причастя,Вже промайнули ранки сині,
У піснях солов’їних дібров
Я дарую коханій на щастя
Найсолодшу у світі любов –
Мою любов, мою любов.
Годинник б’є за часом час,
Під синім небом України
Звучить наш вічно юний вальс.
В зірках любові п’ємо трунок,
Щоб запалав у серці знов
Кохання дивний подарунок –
Моя любов, моя любов.
02.06.2009
Очі медові
Як молоком обливалися вишніІ шаленіли в садах солов’ї,
Ми на світанку, щасливі і грішні,
Знову пісні заспівали свої.
Ти обнімав мене в щирій любові,
Мов королеву, мене цілував,
«Очі твої, – ти казав, – як медові», –
І поцілунками їх покривав.
Приспів
Очі медові, очі медові,Очі медові, з медового трунку,
Ви для кохання, ви для любові.
Кличе коханий мене під вишню:
«Ти така гарна, ти така пишна...».
Пишна я, пишна, пишна і дивна,
Я у коханні, мов королівна.
Ти мене пестиш в щирій любові
За очі гарні, очі медові.
Губи солодкі, як ранок в росі, –
Все для кохання, для поцілунку,
Щоб ти купався в жіночій красі.
Я до безтями тебе покохала,
Тільки з тобою пізнала я рай.
Ти мого серця став генералом,
Я – твоя доля, любий мій, знай.
15.03.2006
Лебідонька
Як вишенька, дівчаточко манірне,Таке чудове ніжне зірченя.
Від неї лист: «Я вас люблю безмірно».
«Якесь гидке, – подумав, – каченя».
Перед вікном розчахнута грозою
Маленька вишня, зламане гілля,
Обчухрана, умита вся сльозою,
Як те гидке із казки каченя.
І раптом забуяла біла вишня,
Як в небі світанковому зоря:
Не каченя гидке – лебідка вийшла,
І спалахнула молодість моя.
В саду вишневім сонячна криниця,
Де кришталем видзвонює вода.
Переді мною чиста лебедиця –
Вся білосніжна, горда, молода.
Я стану, мила, стану на коліна,
Щоб сльози твої більше не лились.
Скажи мені, лебідонько невинна,
Що ти мене кохаєш, як колись.
18.07.1997
Катерина
У квітнику імен у світі,Немов палаюча калина,
Сія красою в буйноцвіті
Ім’я квітуче Катерина.
А Катерина – це окраса
І доля неньки України.
Вона молитва для Тараса,
Його великої родини.
Приспів
Катю, Катенько, Катрусю…Сяйнули очі Катерини
Погляд карий із-під брів.
Втратить я тебе боюся
З того часу, як зустрів.
Медовим поглядом, як зорі.
Усмішки сонячна перлина
Розквітла в синьому просторі.
У барвах дивної природи
Ім’я коханої не стерти…
Нема солодше нагороди –
В обіймах милої завмерти.
16.10.2010
Мірошник
Ген у небі пливе молодик,А на серці у мене так порожньо –
Ще недавно я був молодий,
А тепер – мов обсипало борошном.
Голова моя, нібито лунь,
У садах прошуміло тривожно так.
Біля мене милується юнь,
Хоч я схожий уже на мірошника.
Приспів
Мели, мірошнику, мели,Юнь закохана йде до млина,
Наш сад розквітне хороше,
Стежину щастя застели
Любові чистим борошном.
Зорі в небі горять запорошені.
Із квіток ясних тільки одна
Притулилась до серця мірошника.
Люба дівчино, доле моя,
У обіймах твоїх мені хороше.
Запалала кохання зоря –
І любові ще змелеться борошно.
13.07.2008
Колишня
Не нагадуй, мовляв, ти колишня –Я ще з юності завжди твоя.
Нам тоді усміхалася вишня
І світила коханням зоря.
Не була і не буду колишня,
Як палає любові вогонь.
Я на грудях знайшла своїх пишних
Теплоту твоїх грішних долонь.
Приспів
Колишня, колишня, колишня –Лине слава про мене невтішна,
Скільки зайвих розтрачено слів.
Не буває такого, щоб вишні
Вже торкнутись ніхто не посмів.
Що синиця – не стать журавлю.
Хіба можу я бути колишня,
Як ще з юності тебе люблю?
Береже своїх діток Всевишній,
І кохання зорею сія.
Хіба можу я зватись колишня,
Коли завжди була я твоя?
16.10.2007
Спасибі, серденько, за все...
ДружиніСпасибі, серденько, за все,
Що ти в життя моє принесла,
Кохання наше над усе
Зв’язала житнім перевеслом.
Спасибі, мила, за любов,
Якій дала ти дужі крила.
І я повірив вкотре знов,
Що ти мене таки любила.
03.01.2008
Прийди на каву
Згадав я усмішку ласкаву,Веселий погляд із-під брів...
Твої слова «Прийди на каву»,
Мов пісню юності, зустрів.
Ми оминули всі кав’ярні,
Нас приховав осінній ліс.
Я закохався в очі гарні
Під золотистий шум беріз.
Приспів
В зорях сяють калинові грона,В зливі любощів і поцілунків
Напливає кохання прибій.
Не потрібна нам кава ця чорна,
Коли є калиновий напій.
Калиново спокушує змій.
Нема в світі смачнішого трунку,
Як оцей калиновий напій.
Ми зустрічалися на славу,
Пізнали щастя дивний смак.
З тих пір твоє «Прийди на каву» –
Палкій любові добрий знак.
Зустрів тебе – зорю яскраву,
Любові світлий оберіг.
На все життя «Прийди на каву»
Й твій чистий образ я зберіг.
01.07.2010
Берег безнадії
Ми розставалися тоді,Коли птахи тяглись у вирій
І синє небо на воді
Тремтіло листям безнадії.
Розлуки вічні береги,
До них пливем повільно ще ми.
Без тебе жить нема снаги
Мені, закоханій до щему.
Приспів
Берег безнадії, де цвіло кохання,Благословляють нас Боги...
Де минала юність наша золота…
Берегом любові в синьому світанні
Берег безнадії знову зацвіта.
Жіночим серцем відчуваю:
Вже не зійдуться береги –
Такого в світі не буває.
Хай б’є нас лихом і дощем,
Тебе кохатиму до скону.
І ми зустрінемось іще,
Я вірю – всупереч закону.
25.11.2007
Листи М.М.Коцюбинського
до коханої
Любов Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної
вилилась у сотні листів
про взаємне ніжне кохання...
На обрії блискавки сині
ЦВІТ ЯБЛУНІ спалюють знов.
Тому, мабуть, КОНІ НЕ ВИННІ,
Що в світі панує любов.
Вже крадеться осінь похмура,
Та квітне листами весна,
Бо в серці Аплаксіна Шура –
Любові його таїна.
Приспів
Аплаксіна, Аплаксіна,Листи, мов метелиця біла,
Кохання зорепад…
Листів, як Богом наслано, –
Зірковий листопад.
Аплаксіна, Аплаксіна,
Листи, листи, листи…
Коханням сяють царствено,
Як зірки золоті.
Що вітер любові жене,
І в кожному «Шурочко мила,
Кохання моє чарівне».
А золото листя востаннє
Кружляє у вальсі, немов
Нагадує ніжне кохання –
До Шурочки вічну любов.
28.09.2005
Мадам Боварі
Пливуть у пам’ять сині ночіВ обіймах срібної зорі.
Душа палає, серце хоче
Мадам зустріти Боварі.
Вогонь бажань серця лоскоче,
Ніхто цього не обмине,
Бо за вуаллю чорні очі
Коханням спалюють мене.
Приспів
На зоряних крилахВас підло зрадили нікчеми,
Летіть в Броварі,
Кохана і мила
Мадам Боварі.
Здалека чи зблизька –
Люблю, яка є,
Палка одаліска –
О! Пур ле бозь-є. *
Коханці ситі і глухі.
Вони ж бо знали, що у Емми
В любові пристрасті палкі.
Ви б не тяглися до отрути,
Аби ми стрілись на порі
В краю вишневім м’яти-рути,
У славнім місті Броварі.
26.12.2003
* франц. – заради чудових очей.
Розтулились дівочі уста
Розтулились дівочі устаПелюстками червоної ружі,
Коли квітли у полі жита,
Та до мене була ти байдужа.
Я тоді від любові згоряв –
Синьоока, кохана і мила,
І далека, як в небі зоря,
Та, що хлопцями вічно крутила.
Приспів
Синьоока, синьоока –В небі синім, як очі твої,
Небо голубе,
Недосяжна і висока,
Я люблю тебе.
За твої дівочі перса,
Вроду молоду
Я віддам гаряче серце,
Душу покладу.
Кружеляли у щасті лелеки.
І почув я слова чарівні:
– Любий дурнику мій недалекий...
Я кохаю тебе, я твоя...
Голова моя враз закрутилась,
І я щастя зазнав: ти моя...
І назустріч уста розтулились.
10.10.2005
Бджілка
ОленціУ чистих росах на світанку
Квітує маєво садів.
Політ бджолиний синім ранком
Вишневий сад заполонив.
А бджоли, сповнені нектаром,
Несуть кохання чарівне.
Зненацька ти, як бджілка жалом,
Безжально вжалила мене.
Приспів
Нектар кохання, нектар кохання –Ужалюй, бджілонько, ужалюй,
Рожеві квіти дзвінких пісень.
Весняна бджілка – зачарування –
Нектар кохання в серця несе.
За очі сірі все стерплю.
Кохай мене без краплі жалю,
Палка любов не зна жалю.
Вже сонце хилиться за обрій,
Дзюмкоче бджілка золота.
Такий у бджілки погляд добрий,
Такі розкохані уста.
25.11.2006
Горобці й орли
Зграями літають горобці,І ворони крячуть сумовито.
Лиш орли в блакитній висоті
В самотині линуть гордовито.
Завмирає дух від красоти,
Де димлять, як люльки, сині гори.
Ти, кохана, в небо прилети,
Щоб зі мною бути на просторі.
Приспів
Орлиного лету, орлиного летуЗ-під твоїх закоханих повік
З коханою в парі трима...
Розкриллям любові обнімем планету,
Бо вище любові нічого нема.
Бачиться в мені покірний хлопчик.
Хочеться тобі, щоб я повік
Метушився поряд, як горобчик.
І коли вже вишня розцвіла,
Кличеш мене до земного раю,
Щоби я із сутністю орла
Прилетів у горобину зграю.
28.01.2006
Просто так...
«Люблю тебе», – я просто такКолись йому сказала.
Це був кохання дивний знак,
Як вишня розцвітала.
А він, русявий і стрункий,
Із синіми очима,
Блукав за мною навесні,
Був тінню за плечима.
Приспів
А просто так, а просто так«Люблю тебе», – я просто так,
Любові не буває,
Любов спалахує, як мак,
І полум’ям палає.
Не думавши, сказала.
Розчервонілась, наче мак,
Коханням запалала.
А я, привітна і проста,
Веселою вдалася.
Йому із гнівом на устах
Не просто так здалася.
29.05.2006
Дощик дрібненький
Дощик дрібненький обличчя лоскоче,Наче коханий голубить мене.
Серце любові шаленої хоче,
В зливи і грози нехай замане.
Очі дівочі – до темного неба:
– Гей, громовице, коханням рази!
Щастя дрібного для мене не треба,
Міра любові – удари грози.
Приспів
Дощик дрібненький, дощик дрібненький,Вітер пестливо дерева колише,
А серце в коханні шаліє.
Геть з мого серця, коханцю тихенький, –
Серце жада буревію.
Капає тихо з берези сльоза.
Милий мій схожий на лагідну тишу,
Я – в буревіях нестримна гроза.
Цвітом вишневим спалахує обрій
Там, де любові кінчається пруг.
Милий, коханий, супутнику добрий,
Я не дружина тобі – тільки друг.
10.08.2007
Вітрила
Уже надходить судна мить,І не злетять кохання крила,
Але в душі любов бринить,
Немов розгорнуті вітрила.
Такого щастя світ не знав,
Мені забути це несила:
Мої ти груди цілував,
Немовби напнуті вітрила.
Приспів
Вітрила, вітрила, вітрила,А за тобою по світах
В любовному морі краси,
Кохання на зоряних крилах
До берега щастя несіть.
Мене несли любові крила.
Щоб не спіткав кохання крах,
В моїх руках були вітрила.
Вітри любові дмуть не так,
Як у вишневій заметілі...
Тому тремтить моя рука
І сумно падають вітрила.
15.07.2006
Нічого собі...
Розбудила мене ніжна вродаНа світанку в любовній мольбі,
Коли зорями грала природа,
І завмер я: нічого собі...
У чарівній красі неозорій
Сяють очі твої голубі,
В них кохання хлюпоче, як море, –
Диво дивне: нічого собі...
Приспів
Нічого собі, нічого собі,І не час тут про долю гадати –
Крім неба, як світ, голубого,
У потязі долі, у вічній журбі
Мені не потрібно нічого...
Я здобув тебе у боротьбі
І щасливий, що можу сказати:
Моя люба – нічого собі...
Промайнули літа, наче казка,
Своє серце віддав я тобі,
А від тебе, крім давньої ласки,
Не залишив нічого собі.
18.01.2006
Очі заплющені
Занавіски таємно опущеніПеред сонмом вишневих заграв.
Мої очі від щастя заплющені,
Що ти гаряче їх цілував.
«Боже милий, яка ти красива, –
Все на вухо мені шепотав. –
Не розлучать гроза нас і злива...», –
Й мої очі весь час цілував.
Приспів
Штори опущені, очі заплющені,Зомлівала в обіймах козачих,
Зорі співають: ти – мій, я – твоя...
Тільки мовчать занавіски опущені:
Кожного вдома чекає сім’я.
Але ти не вгавав, не вгавав,
Мої плечі і груди гарячі
Цілував, цілував, цілував.
Як нам бути і що нам робити –
Все так гарно весною цвіте.
Пелюсточки вишневого цвіту
Опадають на землю... проте...
Вірю, сад наш іще зацвіте.
01.07.2006
Вишневий гріх
Вишневий травень – квітує вишня,Благословенна любов Всевишня.
Гарячим серцем я чую, любий,
Кохаю тебе, вишнева згубо.
Кохання наше – вишнева згода,
Вишнева зірка, вишнева врода.
Як милувала і як кохала,
Про це лиш вишня квітуча знала.
Приспів
У білім цвіті травнева вишня,Вишневий корінь – вишнева сила,
У цілім світі я дуже грішна.
Вишневе сонце, вишнева доля,
Моїм ти будеш – це моя воля.
А я з тобою така щаслива.
Поглянь на мене, яка я пишна:
Солодким соком налита вишня.
Вишневий морок, солодка вишня,
Солодке щастя – яка я грішна.
А щастя з милим – вишнева буря,
Колись настане в душі зажура.
26.04.1998
Зоряний портрет
Зоряний портрет моєї мріїЗасвітився сонцем на стіні:
Чорні очі, брови, довгі вії
У душі запалюють вогні.
Вилита циганка… Кастаньєти…
Вирувала в танці з юних літ.
І бряжчали золоті монети,
Як плечима потрясала світ.
Циганка, циганка, циганка –
Казкове кохання моє,
Моя загадкова коханка,
З якою любов настає.
А на серці мітина глибока,
Що несе любові течія...
Де ти, моя доле чорноока,
Де любов омріяна моя?
Сталося, що інший у зеніті
Зупинив любові дивний лет...
А для мене, як ведеться в світі,
Залишився зоряний портрет.
23.03.2007
Мадонна
Наталії БагмутНад обрієм рожевого бездоння
У виблисках грайливої ріки
Твоя зоря зійшла, моя Мадонно,
Піснями задзвеніла на віки.
Приспів
Мадонна, Мадонна, МадоннаПалкі пісні, як доля, неповторні
Веселкою в небі сія.
Любов моя, вірності повна,
До тебе, мадонно моя.
У сяєві ігристого вина…
Калиною розквітла ти, Мадонно,
Мов квітка України запашна.
Твої пісні – симфонії небесні –
Лебідкою злітають у блакить.
Твоя душа – прелюдія чудесна –
Закохано в мелодіях звучить.
01.02.2011
Семиполківчаночка
Над рікою світанковіСяють зорі молоді.
Там дівчата чорноброві –
Як лебідки на воді.
Це пливуть паняночки –І летить дівчина вранці
Семиполківчаночки.
До столиці, ніби птах.
А увечері – на танці
На високих каблуках.
Бачу я на ґаночкуВона знизує плечима –
Семиполківчаночку.
Не сховаєшся ніде.
Підморгне мені очима
І бровою поведе.
Ось такі паняночки –Полюбив її до згуби,
Семиполківчаночки.
Ой, навіки покохав,
А її солодкі губи
Цілував би й цілував.
Покохав паняночку –І не зайві тут помади,
Семиполківчаночку.
Міні-сукня й декольте.
Є у неї всі принади…
Ви про що? І я про те…
Ось така паняночка –05.11.1998
Семиполківчаночка.
Спориші
В садах стежки, де ми блукали,Вже споришами поросли,
А ми, закохані, не знали,
Що ті сади для нас цвіли.
І у блакитному просторі
Любов сіяла без кінця,
А очі сині, ніби зорі,
Вели нас, грішних, до вінця.
Приспів
Спориші, спориші, спориші –А спориші – гірка травиця,
Знак розлуки з небесної волі.
Загорілася рана в душі
І, мабуть, не затухне ніколи.
Любові нашої межа.
Мені коханою ти снишся,
А як прокинуся – чужа.
Ще зацвітуть луги квітчасті
І радість ступить на поріг,
Щоб спориші, як килим щастя,
Лягли закоханим до ніг.
01.11.2008
Солодко і гарно
Володі й ЗоїЧарівна ніч у зіроньках безхмарна,
До серця ще не тулиться біда,
А нам удвох так солодко і гарно,
І ми з тобою – нерозлийвода.
Літа квітують, наче сад, не марно
З медовим трунком на палких устах.
Нам кожну мить і солодко, і гарно –
Серця коханням ніжно огорта.
Снують в медових квітах бджоли вправно,
І мед пливе, як річка золота,
А нам, коханий, так з тобою гарно –
Безмежна ніч – солодка і свята.
В гріхах людина не живе безкарно,
За нами вже нащадків череда...
Хай Бог простить – нам солодко і гарно,
Хоч білий ти, а я ще молода.
03.07.2007
«Доброго ранку, кохана»
Так написав на асфальті закоханийюнак перед будинком випускниці
Семиполківської школи 2006 року
Поляновської Альони.
Це треба ж так її кохати –
Із божевіллям на межі,
Щоб на асфальті карбувати
Безсмертні літери душі.
А скільки сонячних світанків
У синіх спалахах роси
Вони стрічали аж до ранку
В обіймах юної краси.
Приспів
«Доброго ранку, кохана,Рясніють зоряні малюнки,
Пісне моя чарівна...»
Сяє у гронах кохання
Келих ігристий вина.
Коли хвилюються жита.
Солодкі перші поцілунки,
А далі, може, гіркота.
У солов’їному світанні
Лунає пісня знов і знов:
Як зберегти таке кохання?
Як зберегти таку любов?
17.06.2006
Польова царівна
Коли у полі вітер світанковийВ погаслих зорях захитав жита,
Ти випливла русалкою, чудова,
В зелених хвилях, ніжно-золота.
Приспів
Польова царівна, польова царівна,В купальську ніч із папороті квіту
Волошкові очі в житніх колосках,
Зоряна красуня, сонцю богорівна,
Ще з мого дитинства ти жила в казках.
На синіх хвилях понесло вінок.
Царівна польова із дивосвіту
Вдивляється в обличчя всіх зірок.
А я чекаю миті золотої
І щастя, що мене завжди зове,
Коли вінок царівни польової
До мого серця вірно припливе.
08.07.1997
Чарівна мить
Я пам’ятаю ніч чарівну:Ми – мов тримались за карниз.
Не знала ти, моя царівно,
Летіти вгору, а чи вниз.
І ми тоді були на грані
Рішучих кроків до мети:
Себе в любовному тумані
Веліла будь-куди вести.
Приспів
Чарівна мить, чарівна мить,А на зорі не пахнуть роси,
Мабуть, це Божа милість.
Я хочу так тебе любить,
Що іншому й не снилось.
Вони лиш райдужно горять.
І ти, нага й простоволоса,
Переді мною, як зоря.
У мить чарівну і прекрасну
Ім’я твоє в душі дзвенить…
Спасибі, зоре моя ясна...
Чарівна мить, чарівна мить.
13.09.2005
Зелений вальс кохання
Анатолію та Ані СтепанцямЗакружляли у вальсі гаї,
Коли обрій зорею займався.
В ніжні очі блакитні твої
Я безтямно тоді закохався.
А планета зелена гула
І кружляла у вальсі найкращім.
Ти лісами мене повела
У любові незвідані хащі.
Приспів
Зелений вальс, зелений вальс,Закрутились у вальсі гаї,
Зелений вальс кохання…
Зелений вальс звучить для нас
До самого світання.
Зелений вальс, зелений вальс
Любов’ю серце лащить...
Зелений вальс завихрив нас
В свої чаклунські хащі.
Як берізки за руки взялися...
Та замовкли ураз солов’ї,
Бо хтось інший до тебе тулився.
Кружеляють у вальсі ліси
В океані зеленого щастя.
Я щасливий, що в сяйві краси
Зміг в казкові поринути хащі.
23.07.2008
Остання електричка
Ми з тобою стрілись на пероні,В надвечір’ї гас небесний світ...
Я до губ тулю твої долоні
І душі твоєї білий цвіт.
Зустрічати тебе взяв за звичку
В синій вечір, зорями рясний.
Серцем я чекаю електричку,
Як любов, що квітне навесні.
Приспів
Перед Богом я поставлю свічку:Кожний раз до мене із вагона
– Господи, у нашому краю
Бережи вечірню електричку
І любов незайману мою.
Ти в обійми залітала вмить...
Не зійшла у вечір цей казковий,
Лише серце в рейках стугонить.
А кохання – ніби фільму стрічка,
Де екран то зблиснув, то погас...
Відійшла остання електричка,
Синій вогник у тумані згас.
19.03.1997
Зимова вишня
Мигтять сніжинки, за вікном –Світанок синій,
І все помічено сріблом –
Суцільний іній.
В зимові шати одяглись
Дерева пишні,
Але вони мені здались:
Травневі вишні.
Ми зачаровані навік,
На все готові,
Я палко п’ю вишневий сік
Із уст медових.
Метнув на вишню вітерець
Очиці бистрі –
Сипнули враз за комірець
Колючі іскри.
Ти вся у білих пелюстках,
Свята і грішна,
Така солодка і гірка
Зимова вишня.
28.10.1997
Порятуй мене
Порятуй мене, порятуй,Пожалій моє серце розбите,
Коли вишні киплять у цвіту
І коханням усе оповите.
Обійми мене, закрути,
Щоб не знала в житті я спокою,
Куди хочеш мене веди,
Бо я дихаю тільки тобою.
Я давно вже на світі сама,
І здається, живу, ніби в фільмах.
В мене іншого щастя нема,
Як в твоїх затремтіти обіймах.
Порятуй мене, порятуй,
Пожалій моє серце розбите.
Подивися, як вишні цвітуть
Білим полум’ям несамовито.
04.12.2005
Хоча б на мить
Хоча б на мить, хоча б на митьПід ясеном широким
Хотів тебе тоді зустріть,
Красиву, яснооку.
В похмурий день ти не прийшла,
Завдавши серцю болю,
Клялась пізніш, що не знайшла
Своєї парасолі.
Приспів
Гуляють бурі і громи,Якби в той час ти хоч на мить
І вітер лютий свище.
В розлуці нашій винні ми,
І трохи – грізна хвища.
До мене прихилилась,
Тоді в житті чарівна мить,
Напевне б, зупинилась.
Та доля наша – разом буть –
Розсипалась на дольки.
Тому, мабуть, тому, мабуть,
Виною парасолька.
13.11.2005
Весілля
На все село ревло весілля,І щедро гнулися столи.
Хитались гості у безсиллі –
Їм добре чарки налили.
Весілля піддавало жару,
Котилось «гірко» до зорі.
Дітей єднали в гарну пару,
Що покохались на порі.
Приспів
У піснях весілля вирувало,Вже й медовий місяць десь розтанув,
Шаленіло танцями й гуло.
Та цього усім здавалось мало –
Ось уже гуляє все село.
Молодятам витиснув сльозу…
Водять розцяцьковані цигани
До цих пір іще якусь козу.
Уже зійшла у небі зірка,
Весілля далі понесло.
Натужно всі кричали «гірко»,
Щоб дітям солодко було.
Утратило весілля мірку –
Немов пронісся бурелом.
Весь час кричали гості «гірко»
І зустрічались… під столом.
24.03.2010
Біла вишня
Солов’ї чарують співом лунким,Біла вишня рясно зацвіла.
В милого жагучих поцілунках
Я найщасливішою була.
Білий цвіт вишневою зорею
Запалив в мені любов живу:
Солов’ям довірилась душею,
А кохання віддала йому.
Приспів
Біла вишня, біла вишня,Обнімав мене і клявся ніжно,
Пісня солов’їна.
Кажуть люди, що я грішна,
Бо чекаю сина.
Що серця єднаєм назавжди.
Та чому тоді під білу вишню
Уночі із іншою ходив?
У тебе не буде тата, синку,
Виріс ти з любові наяву.
Рідну, золоту мою кровинку
Я тебе, як батька, назову.
Приспів
Біла вишня, біла вишня,31.07.1997
Пісня солов’їна.
Люди добрі, я безгрішна,
Бо родила сина.
Народила сина
З любові-досади.
Боже мій єдиний,
Як забути зраду?!
Батьків сад
«Незадаром мне мигнули очи».С. Есенин.
Посадив батько сад яблуневий,
Для гостини поставив столи,
Щоб наповнити штоф кришталевий,
Щоб сусіди і друзі були.
Прокидається ранок рожевий
В час дзвінкий солов’їних рулад.
Манить пишністю цвіт яблуневий
І запрошує в батьківський сад.
Приспів
А в саду яблуневім статечна сім’яВ білих кучерях хвиля висока
Зустрічає гостей вельми радо.
Серед рідних сердець там кохана моя –
Діамант яблуневого саду.
Ароматом медовим цвіла.
Підморгнула мені синьоока,
Що в сусіднім садочку була.
Моє серце щемить і понині –
Потемнішав ураз небосхил:
Та, що вабила кольором синім,
Ще не сіла за батьківський стіл.
22.07.1998
Казкове дитинство
Уже каштани засвітили свічіУ надвечір’ї мрійної пори –
Я стрів тебе і подививсь у вічі,
І пригадались ігри дітвори...
«У тата й маму» чарівна забава
В дитинстві хвилювала над усе.
У грі веселій ти була за маму,
Дитині-ляльці був я татусем.
Приспів
Дитинство, дитинство, як небо безкрає,Літа пливуть блакитними шляхами,
На щастя і долю зірками дзвенить.
Та більшого щастя на світі немає –
В казкове дитинство вернутись на мить.
Спадає цвіт на тихі спориші.
І знову ти, немов колишня мама,
Спалахуєш у зболеній душі.
Давно для щастя зникли телеграми,
В старих садах замовкли солов’ї...
Казкова гра дитинства «в тата й маму»
Не розцвіла для нової сім’ї.
26.09.2009
Метро «Лісова»
Весна в садах розмаєм серцяДухмяно входила в права.
Тебе в метро зустрів я вперше,
Коли дзвеніла «Лісова».
Твій погляд в карому полоні
Зове в таємний вир ночей...
Я закохався на пероні
В смаглявий блиск твоїх плечей.
Приспів
А метро «Лісова», а метро «Лісова»Я закохався до безтями,
Поїздами дзвенить від світання.
Закрутилась від щастя моя голова –
Я зустрів своє перше кохання.
А метро «Лісова» – це сердець перестук
У вишневому морі світання.
А метро «Лісова» – це сердець перегук,
Ніби клятва про вічне кохання.
Як соловей в нічних садах,
Я виглядав тебе роками,
Мою єдину у віках.
На «Лісовій» зустрів кохання...
Яка була прекрасна мить!
Чи прийде знову на світанні?
Вона мовчить, вона мовчить...
10.08.2009
Серпик
Сріблястого місяця серпикУ небі вечірнім завис...
А зорі медового серпня
Закохано падають вниз.
Летять із небесного раю
До нас, в солов’їні краї.
Не бійся – тебе я спіймаю
В розкрилені руки свої.
12.10.2005
Алла
Аллі КудлайГорлицею сад зачарувала, –
Де коханням повняться плоди.
Задзвеніла дивна пісня Алли,
Мов струмок джерельної води.
Сад вишневий піснею любові
До Мадонни пригортає цвіт,
Сяють очі – зіроньки медові
І бентежать чоловічий рід.
Приспів
Алла, Алла, Алла, АллаВсе життя я йшов до ідеалу
Заворожує усіх,
Вся коханням запалала –
Жінку цю любить не гріх.
Що б у світі не бувало,
Лине пісня чарівна –
Україна заспівала
Її голосом сповна.
І плекав і пісню, і любов,
Та побачив незрівнянну Аллу,
Ніби скарб чарівний я знайшов.
Вдячний долі, що зустрів я Аллу,
Коли вишня пишно розцвіла,
Що не вийшла ще за генерала
І мені надію подала.
12.04.2006
Авторський цикл "Пелюстки"
* * *
Тонесенька ниточка щастя
Тримає в любові серця.
Не може вона обірваться –
Це буде початок кінця.
* * *
Веселі внуки бігають в садочку,
Вишневий цвіт спада на спориші.
На лавці дід з бабусею рядочком
Милуються нащадками в душі.
* * *
Давненько вже зігнута спина,
Здається, відійшла любов,
Та лиш торкнусь твого коліна,
Як зануртує в жилах кров.
* * *
Я в житті не бажаю більшого –
Полюби мене грішного.
* * *
В полях згинається колосся,
Тяжіє низько до землі.
Війнула вже в обличчя осінь –
Готуймось, душе, до зими.
* * *
Я почуваюся героєм,
Хоча на спад усе іде.
У голові дівчата роєм,
І серце – ніби молоде.
* * *
Де ти ділась, моя мила?
Твої очі – чарівні.
Я без тебе жить не в силах –
Появись хоч уві сні.
* * *
Я зламав бузкові стебла,
В росах зоряних пройшов.
На твоїх смаглявих стегнах
Золотий пушок.
Тонесенька ниточка щастя
Тримає в любові серця.
Не може вона обірваться –
Це буде початок кінця.
* * *
Веселі внуки бігають в садочку,
Вишневий цвіт спада на спориші.
На лавці дід з бабусею рядочком
Милуються нащадками в душі.
* * *
Давненько вже зігнута спина,
Здається, відійшла любов,
Та лиш торкнусь твого коліна,
Як зануртує в жилах кров.
* * *
Я в житті не бажаю більшого –
Полюби мене грішного.
* * *
В полях згинається колосся,
Тяжіє низько до землі.
Війнула вже в обличчя осінь –
Готуймось, душе, до зими.
* * *
Я почуваюся героєм,
Хоча на спад усе іде.
У голові дівчата роєм,
І серце – ніби молоде.
* * *
Де ти ділась, моя мила?
Твої очі – чарівні.
Я без тебе жить не в силах –
Появись хоч уві сні.
* * *
Я зламав бузкові стебла,
В росах зоряних пройшов.
На твоїх смаглявих стегнах
Золотий пушок.
* * *
Герої ходять поміж нас –
Чомусь ми їх не помічаєм.
Працює невмолимий час –
Ми їх на цвинтар проводжаєм.
* * *
Чим завинив, що глянула спогорда?
Золотолист ляга на спориші.
Печальний звук останнього акорду
Тужливо відгукнувся у душі.
* * *
Аби життя я перевів у часі,
По-іншому світився б циферблат,
І стрілки, повернувшися наразі,
Нас відвели б на сорок літ назад.
* * *
Ти схилилась до мого плеча
Із дивовижним вихилом грудей.
Світ захитався ув моїх очах,
Нема мені подітися ніде.
* * *
Андрійко:
Мій дідусь підніс гостинець,
Цим пишаюсь: в тому річ,
Що я справжній українець,
Хоча прізвище Москвич.
* * *
Даша:
Коли була маленька,
Завжди свого кота
З любов’ю і легенько
Тягала за хвоста.
* * *
Віка:
Є у мене дві бабусі,
А ще – гарні дідусі.
Ними дуже я горджуся,
Вони кращі від усіх.
Герої ходять поміж нас –
Чомусь ми їх не помічаєм.
Працює невмолимий час –
Ми їх на цвинтар проводжаєм.
* * *
Чим завинив, що глянула спогорда?
Золотолист ляга на спориші.
Печальний звук останнього акорду
Тужливо відгукнувся у душі.
* * *
Аби життя я перевів у часі,
По-іншому світився б циферблат,
І стрілки, повернувшися наразі,
Нас відвели б на сорок літ назад.
* * *
Ти схилилась до мого плеча
Із дивовижним вихилом грудей.
Світ захитався ув моїх очах,
Нема мені подітися ніде.
* * *
Андрійко:
Мій дідусь підніс гостинець,
Цим пишаюсь: в тому річ,
Що я справжній українець,
Хоча прізвище Москвич.
* * *
Даша:
Коли була маленька,
Завжди свого кота
З любов’ю і легенько
Тягала за хвоста.
* * *
Віка:
Є у мене дві бабусі,
А ще – гарні дідусі.
Ними дуже я горджуся,
Вони кращі від усіх.
* * *
Людське життя – це тільки мить
Для сивої історії-бабусі.
Як все довкола не любить,
Коли життя у русі?
* * *
Я ім’я твоє, мила, фатально
Написав на морозному склі,
А воно від тепла моментально
Десь розтало, немов уві сні.
* * *
Коса співає стоголосо
В росяно-зоряній траві.
Трава лягає у покоси,
А на траву лягли і ми.
* * *
Сяю радісно думкою: може, ти
Покохаєш мене, як було…
Аби наше кохання помножити,
Задзвеніло б воно джерелом.
* * *
Я лечу в свою останню осінь.
Ніна Матвієнко.
Я не знаю, хто мене попросить,
Щоб усім зуміти довести:
Я лечу в свою останню осінь,
Господи, прости мені, прости…
* * *
Згубив косу –
Знайшов красу:
Ідеальне тіло,
Ідеальну талію, фігуру.
Це було божество…
* * *
Літа спливають калинові,
Нема надії на життя.
І тільки очі волошкові
Синіють зорями в житах.
17.03.2010
Людське життя – це тільки мить
Для сивої історії-бабусі.
Як все довкола не любить,
Коли життя у русі?
* * *
Я ім’я твоє, мила, фатально
Написав на морозному склі,
А воно від тепла моментально
Десь розтало, немов уві сні.
* * *
Коса співає стоголосо
В росяно-зоряній траві.
Трава лягає у покоси,
А на траву лягли і ми.
* * *
Сяю радісно думкою: може, ти
Покохаєш мене, як було…
Аби наше кохання помножити,
Задзвеніло б воно джерелом.
* * *
Я лечу в свою останню осінь.
Ніна Матвієнко.
Я не знаю, хто мене попросить,
Щоб усім зуміти довести:
Я лечу в свою останню осінь,
Господи, прости мені, прости…
* * *
Згубив косу –
Знайшов красу:
Ідеальне тіло,
Ідеальну талію, фігуру.
Це було божество…
* * *
Літа спливають калинові,
Нема надії на життя.
І тільки очі волошкові
Синіють зорями в житах.
17.03.2010
Авторський цикл "Балади"
Балада про чорне пальто
В осінні дні 1943 р., коли Червона
Армія, визволивши від німецьких
окупантів значну частину України,
зосереджувала сили для звільнення
Києва на Лютізькому плацдармі,
польові військкомати услід за
лінією фронту нашвидкуруч
мобілізовували юнаків та чоловіків,
а військове командування кидало
їх, необмундированих і майже
беззбройних, в атаки під
прицільний вогонь противника.
Історична довідка.
Пальто купила сину мати –
Збулися мрії золоті…
Його вдягав він лиш на свято –
Ходив у чорному пальті.
У гронах пишної калини
Ряхтіють ягідки прості…
І сон йому приснився дивний:
Калина в чорному пальті.
* * *
Йшов сорок третій із боями…
Коли ще вересень не згас,
Бійців з червоними зірками
В сльозах стрічали в добрий час.
Як визволителів приймали –
Зі сходу сонце золоте…
Та люди ще тоді не знали,
Не відав сам Господь про те,
Як польові воєнкомати
Чоловіків – не для добра –
Згребли й погнали всіх етапом,
Немов худобу, до Дніпра,
Де всі матюжники-сержанти
На українців бруд лили:
– Служили німцям… симулянти,
Ви всі прєдатєлі, хохли.
І понесли погрозу стійко:
– Ми навчимо вас воювать …
Дали на трьох одну гвинтівку
І додали до неї «мать».
А за плечем худа торбинка
Та ще надія на добро…
Зостались дома діти, жінка,
Попереду – страшний Дніпро.
Були між них іще й безвусі,
Хилив їх вітер на ходу.
Під грізну «мать» в сержантськім дусі
Погнали хлопців на біду.
У диких спалахах заграви,
Як зорі, губляться в імлі...
Погнали їх на переправу –
Синів вкраїнської землі.
Ідуть брати і син із татом,
Ідуть без зброї у руках…
Женуть їх – німця звоювати –
В фуфайках, пальтах, піджаках.
Ідуть синочки гордоликі,
Як у тумані, – Боже мій –
В чоботях, туфлях, черевиках…
Ведуть синів у смертний бій.
Покірно тупає піхота –
Вже недалеко до межі.
На сонце глянуть їм охота...
Хоч на останнім рубежі.
Ідуть, неначе ті солдати,
У вічну пам’ять сивини.
Про це свідомі інтенданти:
Назад не вернуться вони.
В своїх свитинах воювати
Крокують рекрути оці.
На них не варто форму тратить,
Бо завтра всі вони – мерці.
Ми пам’ятаємо: недарма
В кривавих відблисках війни
Тоді на Лютізькім плацдармі
На землю падали сини.
Беззбройні кинулись в атаку –
І батальйон поліг увесь…
«А генерал дививсь і плакав», –
Писав в щоденнику Олесь.*
Як страшно падали хлоп’ята
В фуфайках, пальтах, піджаках.
Ридала вслід нещасна мати…
Безсмертні будьте у віках.
В душі залишим чорну днину –
Це був для них останній бій.
Їх просто гнали, як скотину,
Немов скотину на забій.
У пеклі вибухів нещадних
Летів безпам’ятно в гурті…
Змахнувши крилами прощально,
Упав у чорному пальті.
Горбочки в пальтах перед містом –
Вся чорно всіяна земля
Людським наповнюється змістом:
Під цими пальтами тіла.
Суцільні пальта – чорні-чорні,
Немов хуртеча намела…
А чи історію розгорнуть
Про чорні пальта і діла?..
Здригалось небо… Не скорився –
Поліг пальтовий батальйон…
І син своїм пальтом укрився –
Пішов у чорний вічний сон.
Вже не цвіте калина біло,
Як для закоханих цвіла.
Вона від крові почорніла,
Мов чорні шати одягла.
13.04.2010
_________________________________
* Щоденниковий запис Олеся Гончара.
Балада про московських холуїв
Звернення до українцівХолуй – лакей, слуга; той, хто
запопадливо прислужує кому-
небудь, плазує перед кимось.
За словником.
Я так думаю.
Анна Безулик.
У холуїв душа куценька –
Як у ядучої змії.
Хто по-московськи часто цвенька, –
Як є, московські холуї.
Вже навесні в садах урочих
Стихають в трелях солов’ї,
Згасають зорі серед ночі,
Бо там московські холуї.
Вони бузиново-підленькі,
Але, на жаль, людці свої…
Табачники, колісниченки –
Оці московські холуї.
Хто українську рідну мову
Забув, як сонячні гаї,
Зникають в радощах розмови –
Вони московські холуї.
Працюють давні «мовознавці»,
Щоб знищить корені мої,
Запроданці, христопродавці –
Такі московські холуї.
У морі руської спільноти,
У береги б’ючи свої,
Мов карасі, розкривши рота,
Пливуть московські холуї.
А думка в них одна-єдина
(Гуртом вовтузяться свої) –
Поставить матір на коліна…
Страшні московські холуї.
А скільки ще довкола бродить –
Заполонили всі краї…
Уже земля погано родить,
Бо скрізь московські холуї.
Вони бредуть, і їх не стерти…
Хай мрії сповняться мої:
«Хліб їсти – плуга треба перти».
А що… московські холуї.
Огрядні дами стиха крекчуть…
Одна про гордощі свої:
– Болтать по-руські как-то лєгчє…
Ось де московські холуї.
Не холуї вони – холуйки,
Селянські гапки – всі свої…
Та вже міщанки-чистоплюйки –
І все ж московські холуї.
Планети крутяться уперто,
Орбіти круглячи свої…
Не може Україна вмерти,
Хоч є московські холуї.
Довкіл пильніше подивіться –
Мо, зникнуть гонори свої…
Брати і сестри, українці,
Невже усі ми холуї?
Серед холуйства і підлоти
Сказать хотілося про те:
Подумайте, розкривши рота,
А чий ви хліб всі жерете?!
Вінець холуйського портрета:
Слідом у відповідь, хто ви,
Гукнемо разом із поетом:
«Раби, подножки, грязь Москви!»
27.03.2011
Балада про гніздо лелече
Оте гніздо, гніздо лелече
Я бачу, бачу, бачу, ба…
Микола Холодний.
Я вертаюсь зі столиці
У село, в гніздо своє.
«Рафік» мій шалено мчиться,
З часом швидкість додає.
Я сиджу, немов на голках:
Де зупинка? Що робить?
Промигтіло: «Семиполки»,
Вслід за цим усе мигтить.
Водію кричу, до речі,
Ти, мовляв, тихіш держись,
Не мини гніздо лелече –
Біля нього зупинись.
Враз водій ставати – диба:
– Я не бачу, де гніздо…
Справа тут стоїть «Колиба»,
А ліворуч – тільки стовп.
На стовпі гніздо, як віха,
Що дивує Божий мир, –
Моя радість, моя втіха,
Рідний мій орієнтир.
Від гнізда птахів крилатих,
Добрих вісників весни,
На поріг моєї хати –
Тільки руку простягни.
Те гніздо – немов планета,
Гідна пам’ять, як свіча,
Про Холодного поета
І, мабуть, про Москвича.
Край омріяного часу,
Де Маліївка дзвенить,
Це гніздо – кутка окраса
Для людей у кожну мить.
Водії пильнують трасу –
Розуміють «од» і «до».
Головне для них – на часі
Не проґавити гніздо.
Це гніздо – на лівім боці,
Як заїхати в село,
Друге скраю. У потоці
Як помітить, де воно?
А гніздо, немов папаха,
Що величністю мовчить,
Ніби шапка Мономаха…
Горобцями цвірінчить.
Мчить авто, шумить сердито
Дощик, бризкає вода.
– Зупини, – кричу, – куди ти?
Загальмуй біля гнізда.
А водій в палкім натхненні
Газ натиснув – красота.
Вмить на швидкості шаленій
Опинивсь біля Моста.
Наді мною неба клапоть,
Де хмарки пливуть улад…
Довелося мені чапать
Кілометр іще назад.
Серце б’ється молодечо –
Всі завади обійду.
Перед цим гніздом лелечим
На коліна упаду.
Цвіт садів ляга на плечі,
І слова – як Божий дар.
«Семиполки – край лелечий», –
Віншував Олесь Гончар.
Знову їду зі столиці,
Мчить автівка – не біда...
Треба вчасно заявиться:
– Загальмуй біля гнізда.
10.08.2010
Балада про солдата
Солдат, спираючись на костур,
В саду на лавочці сидів
І з відчуттям до болю гострим
Із цілим світом говорив.
А поряд друзі-ветерани,
Вся фронтова надійна рать,
Що зрідка згадує про рани,
Хоча вони з війни горять.
Витали спогади болючі
Про давнину і про нове,
Що пам’ять споминами мучить –
Гірке, ганебне, фронтове...
Жита буяли в сорок першім,
Пшениця золотом текла...
Ординці кляті, хижо вдершись,
Глумили батьківські поля.
Тривожні блимали світанки,
В громах мигтіли міражі,
Коли в хрестах ворожі танки
Топтали наші рубежі.
Повзли із гуркотом потвори,
Курівся низом чорний дим,
Несли на рідну землю горе –
У кожну хату, в кожний дім.
Котилося, як грім, «страшило»...
А решта бою, ніби сон:
Мене снарядом оглушило,
І я потрапив у полон.
А брав мене фашист із рейху,
Німецький пещений солдат.
Він позирнув на жертву зверху
І ткнув у груди автомат.
Концтабір наш – суцільне гетто,
Нам зав’язався білий світ:
На вишках – чорні кулемети,
Собачий ґвалт, колючий дріт.
Ранкові «шмони» поголовні...
Як не затухнув жар в душі,
Коли щодня в каменоломні
«Конали» норму до межі?!
Хотілось піснею – на волю,
Щоб українську завести...
Тяжка мені судилась доля –
Усе найважче пронести.
Дивуюсь, як в недужім тілі
Ще вогник серця не погас.
В душі ледь-ледь жевріли сили,
Щоб не упав я і тримавсь.
Ще вогник серця не погас.
В душі ледь-ледь жевріли сили,
Щоб не упав я і тримавсь.
З роботи тріскались долоні,
Валила з ніг страшна біда:
Харчі слабенькі у полоні –
Бридка із брукви баланда.
Та впав Берлін... Хотів я спершу
Вітати наших вояків...
Натомість тут майор зі СМЕРШУ
Мені наручники надів.
А далі – сосни по Сибіру
Валяв, валяв, валяв, валяв...
Але не втратив Божу віру,
Що буду вдома. Добре знав:
Ще я побачу Україну,
Зелений берег на Росі...
Мене заждалась там дівчина
В ранкових променях роси.
І спалахнуло щастя диво,
Бо пломінь серця не зачах:
Мене зустріла жінка сива
З красивим полиском в очах.
З Сибіру зуби мав залізні,
Свої залишив у тайзі...
Жаліють діда внуки пізні,
І ниє рана на нозі.
Зелений вітер дзвінко скаче,
Цілує лагідно чоло...
Від спогадів невтішно плачу:
Як тяжко там мені було.
* * *
Солдат, спираючись на костур,
В тумані білому садів
Із відчуттям до болю гострим
Своє життя нам розповів.
Солдат, солдат! Безсмертна слава
Тебе, як доля, облягла...
Скажи, тобі твоя держава
Підтримки руку простягла?!
09.01.2005
Балада про корову Миню
І
Щоб дітей наших зоряний птах
Відлітав у майбутнє здоровим,
На безмежних зелених лугах
В паші бродять розкішні корови.
Розтелешились вим’я корів
(Ледь хазяйка підмити встигає),
І дзвенить молоком у відрі
Сонце квітів і небо безкрає.
А від квітів і сонячних трав
В молоці, як від соку калини,
Набираються сили і прав,
Зарум’янились щічки дитини.
За корівку, спасительку душ,
Молить Бога сама господиня:
– Люди добрі! Нічого не руш…
– Так назвали, бо мукає Миня.
Молоко, бач, у неї текло,
Не встигали ми ставити відра…
І надалі так добре було б,
Аби щось там не звіяло вітром.
Наша Миня іще у гурті,
Молоком, кому треба, частує,
Та відходять вже дні золоті –
Нашу Миньку здавати готують.
ІІ
Подивись на обличчя села:
Спорожніли галявини зблизька,
Де корів череда півсела
Полонила колись пасовиська.
А корівки – богині села,
Годувальниці кожного імені –
Так поважно лишали поля
З молоком в обважнілому вимені.
На кутках – череда, череда
Шлейфом пилу закручує хвацько…
Раптом зникли корови – біда:
Стало мало, було їх багацько.
Бо закони – за гіршого гірш
Видають угорі верхоглядки:
Молоко як продати за гріш –
Збув корову розважливий дядько.
Тут баришник в своєму кублі:
Хай пульсують натруджені дійки.
Воду він продає за рублі,
А бере молоко за копійки.
Спекулянту лише чистоган
З молока, що ціною все нижче.
І зловився наш дядько в капкан –
То ж корови тримати навіщо?
Травостої в краплинах роси
Хвилювались, веселі і чисті.
Не торкає їх лезо коси –
Пересохли, бо нікому їсти.
ІІІ
Молоко, молоко, молоко…
Щоб росло покоління здоровим…
Але хто, але хто, але хто
Підрізає під корінь корови?
Про корови завжди, повсякчас
У тривозі ми ранок стрічали:
Де поділись корови ураз –
Язиком мов корова злизала?
На Уланській корови були,
Заповняли дорогу геть чисто.
Час настав – і вони загули:
Можна зараз промчатись зі свистом.
Пам’ять нас повертає на те:
Молоко – це продукція нації,
Бо без нього дитя не росте...
Про майбутнє вже час турбуватися.
А турботи державних мужів
Про людей не було і не буде,
Бо вони для народу чужі,
Як завжди, і у свята, і в будні.
ІV
Коли Миньку із двору вели
І налигачем спутали роги,
Із очей в неї сльози текли
На останню тривожну дорогу.
Пригадалося їй, як було:
Хвилювалася росами нива,
Все навколо буяло, цвіло,
А вона – найкрасивіше диво.
А дівчатка хазяйські швидкі
Все чатують, як слід, біля Мині,
З інтересом, як всі малюки,
Тепло гладять корівку по спині.
Вантажівка підкочує та,
Що покотить корову на бійню…
– Не здавай її, таточку, та…
Сльози капають рясно на Миню.
16.06.2010
Балада про семиполківський базар
На базар подивитись пора,Бо сільчани радіють недарма:
Серце з гордості тут завмира,
Що у п’ятницю маєм базар ми.
Щастя бачимо десь в небесах,
В слові Божому, вищому дарі…
Але поряд квітує краса –
Щастя знайдем на нашім базарі.
Світла п’ятниця – зоре свята…
В Семиполках торгівля вирує.
Лине піснею думка проста:
Кожен з нас на базарі мудрує.
А базар – це стихія стихій:
Продавець хоче збутись товару,
Покупець прагне мати сувій
Чи ковбаси понести з базару.
Ще зорею палав небокрай,
Ще із верб чувся голос пташиний,
Та засліплені зблисками фар
До базару збігались машини.
Товар – гроші, як пісня, товар!
Мов тумани, зникають секрети.
Враз потужно розквітнув базар,
Розгорнувши красиво намети!
Торгувати людині не гріх –
Не потрібно сумлінням каратись.
Тільки той заслуговує сміх,
Хто не вміє, як слід, торгуватись.
Говорив мені добрий єврей:
«За копійку торгуюсь до жару.
Я заможна людина, але…
Не буває без цього базару».
Визолочує сонячний світ,
Висихає роса на листочках,
І торгівля злітає в зеніт
На торгових усталених точках.
Розливається море торгів,
Переповнена площа товаром –
Аж вихлюпує із берегів,
Заплива в рукави за базаром.
Розмірковує кожен своє
На базарі про різне, що ніби
Сонце ясне з базаром встає,
І базар починається з риби.
Усміхається рибна краса,
Як поетом оспівана муза:
Тут і мойва, і тюлька-хамса,
Поряд хек, осетрина, мерлуза…
Тільки як осягнути мале,
Що лягає на стомлене серце:
Всі «круті» поглинають філе,
Нам лишають хвости і реберця.
Недалеко – рукою подать –
Молодиця вгамовує «лихо»:
Поросята на возі вищать,
А курчатка цвірінькають стиха.
Життєдайно квітує село…
Щоб поволі воно не згасало,
На базарі наш Вітя Бєлов
Українське відстоює сало.
Навесні розцвітає базар
В солов’їних веселих руладах…
Виростає зелений товар –
Вабить око розкішна розсада.
Вся у росах квітує земля,
Піднімається сонце безсмертне…
Як побачу базар я здаля,
Завмирає від радощів серце.
В Семиполках базар – Божий дар,
У селі найсвятіша святиня.
Коли є в Семиполках базар –
Знать, не згине повік Україна.
31.05.2010
Балада про биків
В чеканні дива вирували площі,Над натовпом глумилися віки.
Злостивий вітер кумачі полоще,
Як на видовища виходили бики.
«На бій биків!» – в мажорному акорді
Здригається арена на биках.
Тореадор туди прямує гордо
З полотнищем червоним у руках.
Гартуймо силу, щоб долати мури
І кидати природу горілиць,
Коли бізони, яки, зубри, тури
На бій ідуть, виказуючи міць.
Чекали всі, коли останній вийде,
І знали всі, що йде він на загин.
Бажали всі кривавої кориди,
Аби в крові заграв адреналін.
Бики ідуть, немов герої Трої,
Упевнено ступаючи, ідуть,
Ідуть на бій, ідуть бики-герої,
Це їх остання героїчна путь.
І бій настав – чекали перемоги,
Взаємні напади чергують знову й знов.
Для перемоги – брать бика за роги,
Та пізно брать – вже полилася кров.
У поєдинку всі тримались мужньо,
І про бійців висловлювались так:
Стоїть, мов бик, – уперто, непорушно,
Характер свій показує в віках.
Часи минули, відлетіли дати…
Тепер нам невідомо, хто велів,
Щоб від биків лишилися кастрати, –
Бики перетворились у волів.
Воли! Воли! Як далі можна жити?
Смутна хвилина в душу залягла:
Воли-бо здатні лиш в ярмі ходити,
Вони зостались тільки для тягла.
Свого вола торкаю ніжно спину –
Така ж м’яка, як у биків була, –
Проте нутром у тяглову скотину
Бика переробили на вола.
Усе життя тягнути лямку будуть,
Принижені, покірні – бо воли...
Колись були героями – забудуть,
Зосталося тягнути, як тягли.
Бики стоять незрушно і уперто
В розкішних травах рідного села...
Лише волам під силу плуга перти,
Щоб нива урожаєм зацвіла.
29.12.2008
Балада про два дзьоби
Така мораль бува в легендіУ час підступної доби –
Відомий птах сія у бренді:
Дві голови і два дзьоби.
У пазурах його упертих –
Звалити жертви будь-які,
Щоб шматувати їх і дерти,
В обіймах тиснути віки.
Політ орла в просторі синім –
Як символ вольності раба.
Стерв’ятник в лику яструбинім –
Мандат державного герба.
Орли у вічному дозорі –
Світ підібгать під два крила,
Загарбать всі моря і гори:
«Труба чтоб нашенской была»…
Летить історія крилато
Через віки, через горби…
Щоби братів впритул тримати,
Потрібно мати два дзьоби.
19.05.2011
